Нарешті настає той день, якого я так довго чекав – день зустрічі і участі у велопробігу «Захід-Схід», який організував демобілізований боєць АТО, за сприяння спілки ветеранів – Костянтин Самчук.

Мета велопробігу – об’єднання України, надання можливості всім бажаючим прийняти участь у цьому дійстві, а також збір коштів для допомоги сім’ям, постраждалим від війни на сході України. Комусь потрібні гроші на лікування після обстрілів, а хтось взагалі втратив годувальника. Деталі можна дізнатись на сайті пробігу:

Пишаюся тим, що у нас в команді також є ветеран – Ігор Мироненко. Ми намагалися не говорити про війну, але про неї ніхто не і забував. Нам необхідно бути патріотичними, щоб не допустити нової подібної війни. Необхідно брати участь у заходах, на зразок цього велопробігу, щоб, в міру своїх сил, поширювати здоровий спосіб життя та мислення, і показати, що свою батьківщину потрібно знати і цінувати. Коли ми говоримо про Батьківщину, ми не маємо на увазі державний апарат і посадовців. Батьківщина це ми, Україна це ми. Я, як колишній житель Донецька, тривалий час нерозумів цих речей.     А щоб навести лад в країні, потрібно починати з себе, що ми і робимо. Використання велотранспорту дійсно розширює свідомість, дозволяє дивитись на життя і події по-іншому. А веломандрівки взагалі роблять марною пропагандистську брехню про фашистів (коли сам буваєш в різних куточках країни, спілкуєшся з людьми, то все стає зрозуміло дуже чітко). Тому, я вважаю, що ми робимо добру справу не тільки для себе і своїх сімей, але і для країни в цілому. Якщо подивитись на країни західної Європи, то ми побачимо, що чим вищий рівень життя – тим більше в кранїі спортсменів-любителів і велосипедистів. Тобто, фізична культура, як і класична культура – знак здорового суспільства.

 

Прибулий вчора під вечір Микола мав всього 40 хвилин, щоб навчитись їздити на лігераді. Комарі просто озвіріли і ускладнили йому задачу, як тільки могли.

На сьогодні був запланований найдовший, за весь табір, пробіг – близько 80 км.

Для зустрічі учасників пробігу потрібно було виїхати о шостій ранку, щоб зустріти їх на трасі Черкаси-Чигирин. Тільки до одного місця зустрічі 30 км. Потім ми планували їхати разом з пробігом до Чигирину (ще 30 км), а потім на Дніпро, куди ще 16-17 км. Мало того, ми планували залишитись на пляжі ночувати, тому потрібно було до 5-ї ранку згорнути всі намети, та все спакувати на техніку, і все це везти з собою!

Отже, вчорашній вечір був весь у справах та зборах. У нас із Каріною не було часу точно все обдумати, що брати а що – ні. До того ж ми хотіли взяти з собою не тільки Вікторію, а й наших хлопців – Семена і Антона. Везти їх на веломобілі ми не могли, самі вони, можливо, і змогли б доїхати до Дніпра, але точно не встигли б назустріч з велопробігівцями. Тому ми вирішили попросити мого батька привезти їх на Дніпро, разом з трайком. А от назад вони мали б їхати самостійно, на наступний день. Семен минулого року вже показав, що здатен проїхати 30 км за день.

Артур Пивовар також приїхав з донькою Катериною. Вона також могла проїхати шлях до Дніпра на своєму велосипеді, просто повільно.   Тому ми вирішили розділити групу. Першими мали виїхати ті, хто спроможний зібратися до 5-тої ранку. Перша група мала зустріти велопробіг та приєднатись до нього о 8-й ранку. Заявлена швидкість руху велопробігівців складала 14-15 км\год, тобто вони були б біля Новоселиці (4 км від табору) не раніше 10-то години, а плюс зупинки – не раніше опів на одинадцяту. Тому ми домовились, що друга група виїжджає близько 11-ти дня і приєднується до нас в Новоселиці. Я думав, що учасникам пробігу потрібно проїхати 60 км від Черкас до Чигирина з ранку до вечора.

Автівка з дітьми та багажем повинна була виїхати о десятій ранку. Ми попросили Габріеля допомогти відправити їх. Також Артур попросив його проводити Катерину до Новоселиці. План був, наче, непоганий, при умові що друга група стартує в 11. Але не так сталося, як гадалося.

 

Отже, ранок, 10-те серпня.

Перша група виїхала майже без запізнення. Ми з Каріною поїхали на квадрі, взявши з собою Вікторію (а це значить, що половина багажнику одразу зайнята речами для малюка), а також взяли всі запасні шини, які були.

У складі першої групи: Віталій Семіохін, Ігор Галанін, Павло Недільський, Артур Пивовар, Ігор Мироненко, Сергій Муравйов (доречі, Сергій трансформував свій лігерад в трайк), Олексій Ганшин і Каріна Ахмедова.

Юрій Хижняк вчора поїхав додому (коли ми проїжджали Медведівку, він повернув на Мельники). Сьогодні він знову приєднався до нас у Медведівці.

Всі, хто був готовий раніше, не чекали інших, а помчали на місце зустрічі. Так було домовлено. Ми в будь-якому випадку зустрілись би по дорозі назад. Перша група також розділилась. Ми з Каріною трохи спізнювались, за нами залишились тільки Ігор Галанін і Павло Недільський. Всі інші вже виїхали. По гравію нам допомагав мотор, тому  Ігор і Павло змогли нас наздогнати тільки на півдороги до Медведівки, вже на асфальті. Ми не могли палити заряд електрики на рівнинах, тому везли всю електросистему вагою 12 кг як мертвий баласт майже весь шлях до траси Черкаси-Чигирин. Але їхали досить непогано. Проїхали міст через Тясмин, і почали підйом на гору, за якою вже була траса. Подзвонив телефон. Це шоссер Юра Ралко, питав де ми. Сказав, що вони з сином Єгором вже на місці зустріч і вже бачать колону велосипедистів.   Нам туди ще було кілометрів 5, так що ми точно не встигали. А до траси було близько одного км. Тому ми вирішили зустріти їх просто на повороті до Медведівки. На спуску побачили Артура попереду себе. Його дуже легко впізнати здалеку завдяки двом прапорам, які майорять у вигляді латинської літери V.

Спустились до траси, і тільки припаркувались на автобусній зупинці – побачили на обрії поблискування машини ДАІ. Це була колона учасників велопробігу. Всі увімкнули камери і приготувалися до зустрічі. Я вже дуже добре знав, як виглядає Костянтин Самчук по фотографіях на його сайті. А Артур вже супроводжував цей велопробіг поблизу Вінниці, тому знав учасників особисто.

Привітались, по фотографувались. Я спитав, чи зможуть вони поїхати по нашому маршруту. Вони погодились, але повідомили, що часу в них не дуже багато. Виявилось, що об одинадцятій вони вже планували бути в Чигирині… Це ламало всі плани для нашої другої групи. Тим часом ніхто довго не стояв на місці. Ми майже одразу рушили, при чому швидкість явно була більша за 15 км\год. Я думаю, що вона була близько 25, а це значить що Новоселицю ми проїдемо набагато раніше, ніж наша друга група туди дістанеться!

Пробували телефонувати, але в таборі не бере Київстар. Як на зо, всі, у кого телефон з МТС, були тут з нами. На щастя Ігор Мироненко зміг додзвонитись до своєї дружини і вона переказала всім в таборі, щоб швидше збирались. Але я уявляю, який там був переполох… Швидко зібрати стільки наметів, та ще коли більше половини людей відсутня – це дуже складно. Бідний Габріель, на якому висіло трое дітей! Вибач, Габріеле!

В Медведівці до нас раптово приєднався Микола, який ще досить сильно петляв по дорозі, але все ж їхав на моєму «Колумбі»!

Тим часом ми вже мчали від Медведівки до Новоселиці.

 

На щастя, все ж мали час помінятись велосипедами з Костянтином Самчуком. Я спробував велосипед «Триколеса», якій був символом велопробігу, навіть на якийсь час очолив велопробіг! Велосипед їхав легко, планетарка на три передачі чітко перемикалась, хоча навіть на останній передачі обертати педалі потрібно було досить швидко, для утримування заданої невідомо ким швидкості в 25 км\год. Але, недоліки вертикального велосипеда на 3-х колесах різко виявляли себе на ямках, коли мене починало кидати в різні боки на сідлі, наче важіль механічного метронома. А через високий центр ваги в такі моменти було некомфортно. Проте, люди до всього звикають.   Костянтин Самчук проїхався разом із Каріною та Вікторією на «Гармонії». Правда мала спала, і на тому відео її навіть не видно.

Ось і Новоселиця. Звісно, нікого з наших ще немає. Чекати немає часу.

Знаючи, як мчать учасники пробігу, ми з Каріною не стали чекати, поки всі стартонуть, і виїхали до Суботова раніше, щоб менше наздоганяти колону і менше палити заряд акумуляторів. В своєму темпі ми могли взагалі не вмикати мотор. Інші учасники постояли 5 хвилин, поки Костя вирішував організаційні питання, і помчали на Суботів.

До Іллінської Церкви, що зображена на купюрі 5 грн і знаходиться в самому Суботові, ми з Каріною доїхали перші, але на підйомі до неї нас вже почали наздоганяти браві пожежники, які супроводжували велопробіг.  Біля пагорба влаштували черговий збірний пункт. Всі бажаючі залишали велосипеди і йшли дивитись на цікавинки навколо церкви. Доречі, тут похований Богдан Хмельницький.

Ми пішли набрати води з колодязя. Як вже знаємо з розповідей, в цей момент найспритніші учасники другої групи вже почали рух в нашому напрямі. Але гравійні підйоми їх сильно затримали. Артур переживав, як його донька дістанеться тепер до нас, адже в такому темпі, в якому ми їхали, вона їхати не може, а тепер їй потрібно було б ще й нас наздоганяти… Проте я висловив сподівання, що її візьмуть в автівку разом з нашими дітьми. Нарешті зміг додзвонитись до батька. Так і є – Катя з велосипедом вже в машині і вони готуються виїхати. Інші учасники вже по одному покидають табір.

От і ми рушили, до Чигирина 10 км. Піднялися на останні схили, а далі помчали по рівнині, тай дорога скоро стала набагато якіснішою. Коли Чигирин вже виднівся на обрії, нас наздогнали дві автівки з табору. Одна з моїм батьком, дітьми, Габріелем і всіма їхніми велосипедами на даху. Вони зупинились, спитали, куди їм їхати. Я сказав, щоб їхали на пляж купатися. В другій автівці були друзі Ігоря Мироненка та його дружина і дочка.

Перед самим Чигирином нас зустріли представники адміністрації, на велосипедах. Далі вони проводили нас містом до райдержадміністрації, де відбулася урочиста зустріч. Були журналісти і представники влади та благодійної організації.

 

Після нетривалого спілкування (у нас те ж взяли інтерв’ю) нас запросили до ресторану! А техніку ми залишили на задньому подвір’ї адміністрації. Тут же була колонка, щоб помити руки.

В ресторані скуштували борщ. Як раз коли ми там сиділи, подзвонив Сергій Кальченко. Вони з Юрою вже були в Чигирині, Я направив їх до нас. Через кілька хвилин вони прибули. Сергій одразу домовився з Костянтином про те, щоб їхати з ними від Полтави до Харкова, про що потім написав звіти.

Після обіду, подякувавши організаторам і побажавши всього найкращого Костянтину і його супутникам ми рушили далі – в гості до Олександра. Дорогою заїхали в магазин за печивом і хлібом до чаю.

І знову, як і минулого року, гостинний Олександр з дружиною і синами пригостили нас чаєм і медом, а хто був ще голодний поїв плову. Тим часом я з’їздив на «Нову Пошту» і забрав посилку з новим клубним прапором та малими прапорцями, які одразу почав роздавати.

Заряд акумуляторів «Гармонії» лишився тільки половинний, а цього могло не вистачити на завтрашній день, бо я думав, що доведеться тягнути дітей на буксирі. Тому зняв батареї та залишив їх в гаражі – для підзарядки.

За чаєм поспілкувались на різні теми, Ігор Мироненко трохи розказав про війну. Також ми з ним трошки обговорили технологію склейки рами з композитів. Доречі, всі, хто пробував, змогли поїхати на його «Бобрі», що свідчить про легке керування. Також композитна рама відчутно пружинить. Думаю, що вона мала б недостатню жорсткість, якби це був класичний лігерад. Але «Бобер» має шарнір на рамі, бо зроблений по схемі з рухомою кареткою (схема Мазурчака), тому недостатня жорсткість не грає великої ролі в керуванні, зате поглинає вібрації від дороги.

Сиділося добре, сонце вже почало хилитись до обрію і давало лагідне світло. Але нам треба було рушати. До того ж нас на пляжі вже давно чекали.

Зібрались і рушили, по дорозі заїхавши в магазин для поповнення запасів харчів на наступний день. Полтавчани рвонули вперед до Дніпра. Втім вони і так були сильно загружені. А всі хто не поїхав з ними – допомогли везти вантаж.

Олександр приєднався до нашої групи, і разом з ним ми доїхали до дороги на Орбіту – колишнє, так і не здійснене поселення енергетиків. Дорога до недобудованої Чигиринської АЄС вимощена бетонними плитами і рівнинна. Їхати по ній дуже приємно, і легко навіть везучи багато багажу. Микола на той момент вже звик до лігераду і їхав набагато рівніше, хоча йому було і незручно через те, що кареточний винос не висувався далі під його зріст (не давав тросик передьої перекидки).

Я трохи забув дорогу, і ми доїхали до самої дамби. Втім не даремно, з неї був чудовий вид на елеватори «Нібулон».

Повернувшись на правильну дорогу ми добрались до кінця плит, а далі починалася грунтово-піщана стежка. Де їхали, до пхали, але нарешті дістались до місця пляжного табору. А місце було досить непогане. Піщаний пляж, мало людей. Тільки, нажаль, в таку пору року вода вже зелена. Та це нікого не зупинило. Зате вона була дуже тепла. Виснажені піщаною дорогою ми покидали техніку і побігли купатись.

Потім було встановлення наметів, готування вечері, якою займався Олександр. Він зварив просто чудову юшку. Такої юшки я ще не куштував! Тут же були і Габріель і діти і наші сусіди зі своїми дітьми, втім, вони скоро поїхали додому.

Я вже втомився бути організатором, але мене без проблем замінили інші ентузіасти, що дало мені змогу побути з дружиною і дітьми і відпочити разом з усіма.

Більше велосипедних подій в цей день не було, а настрій передають фото і відео.

Завтра на нас чекав вітрильний човен і дорога додому. Далі буде!

 

Відео: