Третій день табору, він же для більшості учасників — останній. На цей день не було заплановано ніяких виїздів, тому було досить часу, щоб поспілкуватися між собою, обмінятися ідеями, обговорити подальші плани. Цього року у таборі було немало цікавої техніки (а також цікавих учасників), тому роздивлятися було що. Та усе ж таки найбільший інтерес викликав корпусний веломобіль “Пілігрім”, створений Олексієм Ганшиним. На момент проведення табору у нього ще не було ані колес, ані назви – лише кузов, сидіння та каретка, але все одно більшість присутніх у таборі спробували “приміряти на себе” цей кузов, і я також 🙂

Як і у попередні два дні, я займався приготуванням їжі. У цей день на обід готувалася курятина, підсмажена на мангалі. У себе вдома ми готуємо такі “шашлики” частіше за усе на свята, або коли приїздить хтось із родичів чи близьких людей, з ким давно не бачились (таку подію теж можна вважати святом), тому “технологія приготування” цієї страви у мене вже добре відпрацьована.

От так і пройшов час – спілкування, обмін відзнятими фото та відеоматеріалами, планування щодо нових проектів та походів… У другій половині дня учасники табору почали готуватися до від’їзду – збирали намети, складали речі, хтось лагодив свою техніку. Більшість учасників покидала табір саме цього дня, на наступний день планували залишитися лише трое чи четверо. У мене також був заздалегідь куплений залізничний квиток на сьогоднішній вечір.

На останок ми зробили групове фото на пам’ять. На жаль, на цьому фото є не всі учасники “Табору велоконструкторів 2018”, бо дехто вже виїхав раніше, а ще були й такі, що приїжджали лише на один день чи взагалі лише на півдня.

З табору в бік станції “Фундукліївка” разом зі мною також виїхали Артем і Наталка із Дніпра, а проводжали нас Олексій Ганшин та Олег Троценко на двомісному веломобілі. Мені треба було встигнути на електричку, яка йде до станції Шевченка (місто Сміла), а дніпровцям – у протилежний бік, до Знам’янки. Але ці дві електрички приходять до Фундукліївки майже одночасно, з різницею менше 10 хвилин. Спочатку ми відправили Артема і Наталку, а потім хлопці провели мене. Подальша моя мандрівка пройшла без якихось пригод: дістався станції Шевченко, прямо у вагоні електрички зібрав велосипед, завантажив на багажник свої речі, і далі пересувався саме таким чином – ведучи велосипед із багажом (їздити велосипедом по перону та платформам заборонено). Вже не перший раз застав на цій станції прибуття швидкісного потяга класу “Інтерсіті плюс” – завжди цікаво побачити його зблизька. Свій велосипед я склав безпосередньо перед посадкою у вагон, прямо перед провідником та іншими пасажирами. Ніяких додаткових питань чи вимог з боку провідника не було. Вантажного квитка я також не купляв. До Херсону мій потяг прибув о 4:45 ранку. Зібрав велосипед,  встановив на нього ліхтарик, та своїм ходом вирушив до автовокзалу. При завантаженні складеного та спакованого велосипеда у багажне відділення автобуса також не було ніяких проблем, тільки водій, побачивши мій пакунок, посміхнувся та спитав: “Це велосипед?”. Про перетин пропускних пунктів та розмежувальної смуги я вже писав у розповіді про день перший – цього разу все було майже так само.

Кримська “майже сотка”

Опинившись вже на території Криму, я згадав свої давні наміри, і вирішив спробувати проїхати увесь шлях від кордону до своєї домівки “своїм ходом” на велосипеді. Давно хотів це зробити, так чому не зараз?  Сказано — зроблено! Увесь цей шлях складав близько 90 кілометрів. От так я і поїхав – особливо не поспішаючи, не в гоночному темпі, але й не “на розслабоні”. На деяких ділянках шляху я реально відчував те, що моєму складному велосипедові не вистачає передаточного числа – можна було б їхати швидше, але трансмісія не дозволяла (ну не полюбляю я високий каденс, і все тут!). Першим на маршруті було місто Армянськ, після нього —Красноперекопськ — тут я заїхав у місто, щоб придбати дітям гостинці. Пару разів я зупинявся — попити води та трохи перекусити. Після 70 кілометрів почав відчувати, наскільки велосипедне сідло гірше від лежачого “дивану” лігерада. Додому я приїхав після обіду. Час, витрачений безпосередньо на маршрут (не враховуючи зупинок), склав трохи більше чотирьох годин. Якоїсь сильної втоми я не відчував (не враховуючи незручності, пов’язані з велосипедним сідлом), міг би подолати й більшу відстань, якби на те була потреба. Висновок цього дня виходить дуже простий — при необхідності на маленькому складному велосипеді запросто можна подолати 100 кілометрів і навіть більше.

Армянський “сюрприз”

Як я вже сказав, мій велосипедний маршрут проходив через місто Армянськ. Це було 27 серпня, і на той момент ще не було жодного повідомлення про техногенну та, як наслідок, екологічну катастрофу, що сталася на заводі “Титан” (а шкідливі викиди почалися там ще 24 серпня). Так, я відчував якусь незрозумілу печію у горлі, та й пересихало в роті часто й сильно – не так, як це зазвичай буває. На той момент я списував це на кримську спеку та занадто сухе повітря, а також на те, що я мало пив води (а води насправді не хотілося, та й втоми я майже не відчував). Додому я доїхав без проблем, та й взагалі у цей день я відчував себе нормально. А от наступного дня мені стало зле – з незрозумілих причин підвищилася температура, сили зовсім не було, та й взагалі було погано. Звісно, я не міг зрозуміти причину цього явища. У такому стані я пробув трохи більше доби, потім стало краще, і за декілька годин все минуло. Трохи пізніше, майже у перших числах вересня, з’явилися повідомлення про катастрофу на армянському заводі “Титан”, почалася евакуація дітей із міста та найближчих сел. Окрім мене, від шкідливих викидів постраждав також і мій велосипед – на ньому поіржавіли усі сталеві деталі, які не були захищені фарбою чи гальванічним покриттям. Покрився ржою навіть новий (!) ланцюг. А от підсідельний сталевий штир залишився таким же яскраво-сяючим, як і раніше — сам штир та гальванічне покриття на ньому виявилися справді якісними, але й коштував він не дешево.

Завершення

От на цьому і завершилися мої пригоди, пов’язані з участю у “Таборі велоконструкторів 2018”. Тепер можна приступати до написання статті про висновки щодо конструкції та експлуатації мого саморобного складного велосипеда “Еврика-XXI”, про його переваги та недоліки, та про моє бачення подальших перспектив щодо створення нових конструкцій компактних складних велосипедів. Але один з висновків я можу озвучити прямо зараз: “Еврика-XXI” є моїм першим, але скоріш за усе, зовсім не останнім саморобним складним велосипедом…