Отже, вранці 16-го серпня ми усією родиною прибули до “Табору велоконструкторів”. Вигрузивши усі наші речі, ми щиро подякували Олександру Борисовичу (батькові Олексія Ганшина) за його допомогу – доставку нас до табору. Тим часом учасники вже прокидалися – на подвір’ї починався людський рух. З деякими активістами я вже був знайомий завдяки минулорічній мандрівці, декого знав лише через клубний сайт або тематичні веломобільні форуми, а декого бачив у перший раз. Незалежно від цього, мені було приємно особисто привітатися із кожним, бо я знав, що “випадкових” людей тут немає, та й бути не може.

Доки ми спілкувалися з Олексієм й Кариною, на нашій сумці вмостилися троє їхніх кошенят, та й заснули там, неначе це було їхнє затишне кубло. Така картина одразу привернула увагу та викликала цікавість, тому одразу декілька людей дістали свої фотоапарати і почали фотографувати кошенят, що сплять.

Також нам стало відомо, що запланована на сьогодні поіздка до Холодного Яру відміняється, вірніше переноситься на інший день. Причиною тому стала втомленність окремих учасників після вчорашнього дня – багатьом з них довелося своїм ходом їхати від зализничної станції до табору, а окремі ділянки цього шляху були дуже тяжкими. До того ж деяка техніка потребувала налаштування та профілактичного огляду. Звісно, що це не добре, коли заплановані заходи не відбуваются так, як задумано, але особисто мені це було на користь – завдяки цьому я знав, що тепер не пропущу жодної подорожі!

Опісля сніданку ми з дружиною й дітьми спочатку встановили свій намет та розклали речі, а потім я пішов допомагати Олексію з моїм “гостьовим” лігерадом. Справа в тому, що я віз с собою не весь свій лігерад, а лише деякі частини з нього. Ці частини треба було встановити на “Колумб-2013Н”, який належав Карині, бо саме на цьому лігераді я планував їздити цього разу.

Через деякий час я вирішив все ж трохи поспати, бо у поїзді ми спали зовсім недовго. Спати хотів не тільки я, але й уся моя родина, тому по обіді ми слідом за Максимом також влаштували собі “денний сон” у нашому наметі.

Прокинувшись через деякий час, я вийшов у двір та дуже здивувався, не побачивши ані людей, ані техніки. Перша думка була – невже без мене кудись поїхали? Але “пропажа” знайшлася дуже швидко – усю нашу компанію ми знайшли на дорозі біля пам’ятника радянським воїнам. Учасники влаштували такі собі “тестові покатушки” – кожному хотілося спробувати проїхатися на чужій техніці. Для когось це була взагалі перша проба ізди на справжньому лігераді, для інших – просто цікаво порівняти свій лігерад з іншими моделями. Та все одно було видно, що такі спроби надавали велике задоволення усім учасникам.

Звісно, я також відразу приєднався до цих “розваг”. Спочатку я спробував на ходу “гостьовий” лігерад, який готувався саме для мене. До того часу я майже не мав досвіду ізди з кермом типу “хом’як”, але за рахунок того, що лігерад Карини був модифікації “Н” (низький), мені досить просто вдалося на ньому поїхати. Наступним був другий “гостьовий” лігерад “Колумб-2013В”. Саме на цьому лігераді Олексій проїхав торічну подорож по Бесарабії, і майже такий самий лігерад я виготовляю для себе зараз. Цей апарат теж дався мені досить не важко, хоча його висота додала деяких труднощів при старті та зупинці. Потім я спробував цікаву конструкцію Павла Нєдєльского. Десь після третьої спроби я зміг стартувати, а коли трохи набрав швидкість, то керувати апаратом стало легше. На цьому лігералі для мене були незвичними форма та кут наклону керма – я звик до зовсім іншого. Але проїхатися на лігераді, сидячи у автомобільному кріслі – досить цікаво. Також для себе я відмітив, що встановити на лігерад лобове скло від скутера було досить гарною ідеєю. Головне – встановити його під правильним кутом, щоб скло допомагало рухатися, працюючи обтікачем, а не заважало, створюючи додатковий опір повітря. Здається, Павло з цією задачею впорався дуже добре.

Ну і апофеозом для мене стала спроба нинішнього основного транспорту Олексія – побутового стрімлайнера “Магелан”. Три роки тому, коли я перший раз завітав  в гості до Олексія та Карини, я мав можливість спробувати на ходу попередника “Магеллана” – лігерад “Мандрівник-2”. Тоді в мене нічого не вийшло – я навіть декількох метрів не зміг на ньому проїхати. А от зараз все вдалося. Звісно, мені було незвично іхати на “Магелані”, бо я звик до іншої конфігурації, але головне було в тому, що я впорався з цим апаратом!

У цих “покатушках” разом із усіма такой приймав участь 5-річний хлопчик Семен – старший син Олексія та  Карини – на своєму трайчику.

Про Семена краще розповісти окремо. Так, Семену лише нещодавно виповнилося 5 років. На день народження Олексій подарував йому власноруч зроблений невеличкий трайк. Незважаючи на маленькі розміри цього трайку, моя совість не дозволяє мені назвати його “іграшковим” – це справжня серйозна HPV-техника, створена згідно усіх необхідних технічних вимог до такого транспорту! Трайчик являє собою зменшену копію того трайку, який Олексій створив для своєї матері. Так от, за той час, що минув після дня народження, Семен майже “зжився” зі своїм новим транспортним засобом майже так, як професійший автогонщик – коли починаєш вважати техніку продовженням себе самого. Декілька разів я особисто спостерігав за тим, як Семен на досить великій швидкості входить у поворот, при цьому ставлячи свій трайк на два колеса! Якби сам таке не побачив – мабуть, не повірив би…

Після “масової покатушки” подалися ми до Олександра Борисовича, батька Олексія – саме на його подвір’ї зараз розташована майстерня. Олексій зайнявся ремонтом та налагодженням деякої нашої техніки, а ми допомагали йому чим могли. Наприклад, на моєму лігераді треба було налаштувати перемикач передач та задню перекидку. Але найбільш ретельно Олексій займався велосипедом шановного Володимира Мазурчака. Так, на цю роботу пішло немало часу, але мені здається, що в результаті пан Володимир залишився дуже задоволений технічним станом свого велосипеда. До речі, у Володимира Аксентійовича велосипед досить незвичний, має цікаву конструкцію та декілька авторських “ноу-хау”, як то кажуть. Одна за найпримітніших деталей – передня вилка оригінальної конструкціі з підвіскою та гумовим демпфером у якості амортизатора.

Після того, коли моя допомога стала не потрібна, я знайшов на подвір’ї затишний куточок, улігся на траву та увійшов, як то кажуть, “у стан релаксу”. У небі світило сонечко, навкруги співали пташки, шумів легкий вітерець, пробігаючи по верхушках могутніх дерев, що стояли майже поруч. Скільки я пробув у такому стані, сказати не можу, бо в такі миті зовсім не помічаєш обіг часу… Краще й не робити спроб передати звичайними словами ті почуття й думки, що проминаюсь у такому стані – це треба відчувати. Не читати у тексті, не слухати розповідника, а саме відчути особисто!
Пізніще я зробив декілька фото цих прекрасних пейзажів, які відкриваються прямо з двору Олександра Борисовича.

Цікаво, чи часто місцеві жителі звертають увагу на ці неповторні краєвиди, чи вже звикли до них та сприймаюсь їх буденно? У мене немає відповіді, є тільки сподівання, що найгарніші куточки української природи не повинні й не можуть стати звичним та буденним середовищем… Хоча, чого це я ставлю такі питання? Відповідь можна знайти усередині себе самого! Наприклад, у нашому північно-західному Криму такої чудової природи немає й близько, є лише вигоріла від спеки степ, засіяні або  перепахані поля, а уздовж доріг – рідкі залишки від лісосмуг з акацій, які давно вже ніхто не поновлює. Але близько від мого дому, на відстані усього декількох кілометрів, є Чорне море. І ми, місцеві жителі, дуже часто цього не цінуємо. Інші люди по півроку збирають гроші та знаходять будь-яку можливість, щоб поїхати на відпочинок до моря, а ми живемо зовсім поряд, та через свої дрібні побутові справи навіть не знаходимо часу виїхати на пляж… Соромно зізнатися, але я сам у нинішньому році побував на морі лише 4 рази за все літо, і винен в цьому лише я сам 🙁

На вечір до нас завітали гості – приїхав Олександр з міста Чигирина разом зі своїм сином. Трохи поспілкувавшись з нами, він запросив усю нашу компанію, коли ми будемо у Чигирині, заїхати до нього у гості на обід та познайомитися з його саморобними проектами.

Залишок дня ми провели, спілкуючись між собою. Володими Мазурчак показував свій фотоальбом, де були зібрані як архівні кадри, так і сучасні фотографії техніки, створенної Володимиром Аксентійовичем та його друзями – велоконструкторами з міста Полтава. Віталій Семіохин також привіз із собою фототальбом. Окрім конструювання різноманітної велотехніки, Віталій захоплюється тим, що надає “друге життя” зношеним та зламаним велозапчастинам, створюючи з них дуже цікаві вироби: сувеніри, медалі, кубки,візитниці та навіть скрабнички. Віталій привіз із собою два таких “витвора технічного мистецтва” та подарував їх організаторам заходу – Олексію та Карині.

Взагалі того вечора ми багато дізналися один про одного, а я зайвий раз переконався, що майже усі ентузіасти, які захоплюються конструюванням HPV-техніки, є людьми неординарними. Також у нас усіх було немало здивувань, коли почали дізнаватися вік один одного. Виявилося, що майже усі учасники зовні виглядають молодше, ніж їх справжній вік. Дехто виглядає не просто молодше, а значно молодше! Якщо розібратися, тот в цьому немає нічого дивного: активний образ життя, зайняття велоспортом, відмова від пияцтва та куріння дають про себе знати 🙂

Відпочивати я відправився із очікуванням цікавих подорожей, які повинні були початися вже завтра…