З часу мого переїзду і через великі зміни у сімейному стані я тимчасово втратив можливість їздити на далекі відстані, бо просто страшно залишати дітей самих на цілий день.  Але вчора випала можливість таки здійснити першу в цьому році дальню поїздку. Я вже дуже скучив за вечірніми зборами в дорогу, за тим, щоб прокинутись ще до світанку, попити чаю та вирушити в дорогу і зустріти схід сонця вже на деякій відстані від дому.

Мій веломобіль був створений як тимчасовий прототип. Я планував пройти на ньому максимум 4000 км, щоб зрозуміти, що таке поїздки в корпусі, які є переваги і недоліки. Також мав випробувати деякі технічні рішення по конструкції шасі (трайку). Більшість деталей були старими ще до встановлення на прототип, тому, після 4000 км все скрипить и хитається. Але я поки що не зробив нічого кращого для себе, а тому старий «Скотчмобіль» буде їздити до тих пір, поки не розвалиться, або поки я не заміню його чимось більш досконалим.  Втім ця поїздка також додала цікавий досвід, яким тут і поділюсь, разом із розповіддю про саму поїздку.

Мета поїздки, як завжди у мене, це не просто покататись. Це поїздка по магазинах до обласного центру – Кропивницького. Дистанція – 65 км в один бік. Набір висоти – 500 метрів.  Тобто всього мало вийти 130 км та набір в 1 км.  Я сподівався вийти на середню 20 км\год, тоді вся поїздка зайняла б 6 годин.

Завжди мати на увазі варіант «а раптом?

За 10 років поїздок на саморобних веломашинах я вже знаю, що іноді щось може зламатись. Таке буває рідко, але тим не менше, техніка є техніка.  Тому потрібно мати якісь запасні варіанти. Для мене запасні варіанти це значне запізнення, а це означає що потрібно мати фари на випадок нічної поїздки. В ході підготовки до подорожі, яка, поки що, відкладена, мій друг Ігор Галанін зробив для мене чудові пристрої – повербанк, який заряджається одночасно із використання енергії з нього, сонячні панелі для зарядки цього повербанку або напряму мобільного телефону, та дві фари. Імпульсну потужну задню, і передню.  За рік я жодного разу не скористався цими пристроями, але зараз як раз випала нагода протестувати.

З вечора встановив фари і повербанк, а сонячні панелі вирішив приклеїти вже зранку.  Спробував лягти спати раніше, але від емоційного підйому зміг заснути тільки під ранок. А будильник задзвонив в 5 ранку.  Вже почало сіріти. Поки я зібрався і все перевірив вже було 5.30, як раз хороший час для виїзду.

 

Зробив фото перед виїздом. Потім,  через 600 метрів, зупинився, щоб становити сонячні панелі. Обрій вже почав світитись яскравою димкою.

Через 10 км – Олександрівка. В містечку майже нікого немає на вулицях. Веломобіль іде дуже легко по рівнині, я намагаюсь тримати себе в руках і не гнати надто сильно (бо вже звик ганяти на короткі дистанції, а для довгих мандрівок головне це правильно розрахувати сили). На підйомах примушую себе перемикати передачі, навіть якщо хочеться «видавити» на високій.

Виїзд з Олександрівки, праворуч бачу дві водонапірні башти. Як раз сходить сонце. Тому зупиняюсь зробити фото.

Сонячні панелі починають заряджати повербанк. До речі я увімкнув обидві фари. І для тесту і для привертання уваги водіїв. Задня фара в імпульсному режимі блимає дуже потужно.  Настрій чудовий у передчутті нових пригод. Після закінчення підйому їхати стало дуже легко, і я одразу переключився на найвищу передачу. Це і стало моїм обмежувальним фактором, щоб не витрачати більше сил ніж необхідно.

На спусках швидкість часто перевалювала за 50 км\год, а на підйомах падала нижче 10-ти, але в цілому їхати було комфортно, бо майже скрізь був непоганий асфальт. А водії вантажівок оминали мене якнайдалі, часто по зустрічній смузі, хоча я їм і не заважав, бо їхав майже весь час по білій лінії на узбіччі.

 

 

Після села Підлісне почався плавний спуск, можна було тримати швидкість 27 км\год абсолютно не напружуючись майже до самого Кропивницького, іноді взагалі припиняючи педалювання.  На цьому відрізку зустрічаю першого велосипедиста.

В самому місті починається погана дорога, спека і досить крутий підйом, але мені вже лінь перемикатись, тому тисну на нього, і в запалі проскочив свій поворот на вулицю Колгоспну. Довелось доїхати до кільця, і по ньому розвернутись, бо рух на дорозі досить щільний. Взагалі давно не їздив по місту і вже забув про неприємні моменти, наприклад про те, як це – дихати вихлопами автівок.  Повертаючись назад вирішив зупинитись біля льотної академії, щоб зробити фото на фоні літака.  Взагалі люблю літаки.

Далі знову по заповненій автівками дорозі починаю спускатись до парку по вулиці Колгоспній, і потрапляю в пробку перед проїздом через арку. Давно не був в пробках, думаю, як себе поводити? Як авто чи як велосипед? Ширина веломобіля – 70 см, тому я можу пролізи між автомобілями і узбіччям. Я так і зробив, коли мене обігнала велосипедистка.  Попрямував за нею, обганяючи автомобілі, що стояли в пробці.

Далі спустився в парк, і став чекати на Сергія, бо я точно не знав, куди їхати далі. Трошки покружляв по парку. Час – 9.15. Тобто «брудний» час на дорогу «туди» склав 3 години і 45 хвилин. Але я майже не відчував втоми в ногах.

Дзвонить Сергій, каже куди їхати. Вирішили залишити веломобіль у нього в майстерні, і ходити містом пішки.  Завдяки невеликій ширині моя машинка без проблем помістилась в двері кімнати, а по сходах ми його знесли вдвох.

Це навело мене на думку, що в принципі корпусний веломобіль можна зберігати і в квартирі, але потрібна допомога ще одієї людини, щоб тягти його по сходах. Робити це одному було б дуже незручно.  Після того, як всі справи в місті були зроблені, ми посиділи в кафе, і потім я вирушив у зворотню дорогу. Виїзд в 4 години. Одразу досить крутий підйом через арку, і ще було досить спекотно. Трошко попотів. Тут згодилась пов’язка на лобі, щоб піт не заливав очі, бо на малій швидкості обдув не достатній.  Але, на щастя, по прогнозу погоди на зворотній шлях обіцяли зустрічний вітер. Для мене це добре, бо навіть такий кривий корпус дає хорошу аеродинаміку, а вітер в обличчя при такій температурі додає комфорту. Взагалі не раз думав встановити всередині корпусу електричний вентилятор, бо якщо співпадає підйом і попутний вітер то всередині стає реально жарко, хоча корпус і захищає від сонячних опіків, звісно.

На  підйомі я побачив, що за мною їде велосипедист. Хіба я може дати себе обігнати? Почав крутити, щоб не дати йому шансів. Із всім моїм вантажем та власними 34 кг веломобіля це  було нелегко.  Після повороту почалась рівнина, і там я вже не гнав, бо знав, що попереду ще 65 км дороги. Але і дядько на велосипеді втомився, тому наздогнав мене лише на світлофорі. Але тут почався спуск, на якому я майже одразу розвив 55 км\год не обертаючи педалі, і велосипедист залишився позаду, а через хвилину взагалі пропав в видимості.  Я люблю перегони, що тут скажеш… Хоча для туризму це скоріше мінус, бо це невиправдана витрата сил. Та й моя техніка зараз явно не для перегонів.   Після виїзду з міста почався затяжний підйом зі змінним нахилом. Тут я вже став економити сили і знизив швидкість до 13-16 км\год. Добре, що зустрічний вітер не давав перегрітись. Але час від часу я пив солодкий лимонад (нажаль взятий з дому солодкий чай закінчися на початку зворотної дороги. Але краще за чай може бути хіба що, виноградний сік). Так близько 18-ти км підйому, а то й більше.  Водії вантажівок махали мені руками, їдучи назустріч. Я намагався розслабитись в кріслі, працювати лише ногами. І це непогано вдавалось. Не забувати про економію сил, бо я нікуди не поспішаю. Їхав, слухаючи музику, споглядаючи як сонце поступово починає ховатись за верхівки дерев.  Під його косими променями вималювувались чудові краєвиди. Взагалі видався красивий вечір. Я слухав музику думав про своє, і одночасно перебував «тут і зараз», думав то те, як буде чудово зробити більш досконалий веломобіль і поділитись цими відчуттями з іншими, хто ніколи не пробував так їздити.

Нарешті село Підлісне і кінець довгого підйому. Тепер можна було їхати швидше і відпочивати на спусках, відновлюючи сили. Знову на спусках швидкість зростала до 50-ти, а на підйомах падала менше 10-ти, але завдяки тому, що веломобіль не потребує підтримання рівноваги, а ваше тіло тримає сидіння, можна дійсно їхати не поспішаючи.

На підйомі як раз вже була тінь, і він мене скоріше порадував, ніж засмутив.  Залишалось менше 10-ти км до Олександрівки. Ще трохи мрій в дорозі  і  ось попереду виринають водонапірні башти, так само під косими променями сонця, як і зранку, але тепер з іншого боку.

Спускаюсь в містечко. Воно вже все в тіні. Тепер звертаю увагу на те, які в нас тут погані дороги. На трасі ніде не було стільки ям. Але в цьому є і плюс – підвіска проходить хороші випробування при місцевих поїздках, а в Олександрівку я їжджу майже щодня.  Вперше за всі 120 км вмикаю першу передачу на підйомі від Олександрівки до чигиринського повороту.  Вже мало сил для потужного педалювання. Але знову ловлю себе на думці, що саме завдяки наявності цього підйому я залишаюсь в формі, незважаючи на те, що тепер на можу їздити далеко.  Але піднімаюсь повільно, майже зі швидкістю пішохода.

Ще 20 хвилин, і я повертаю в Китайгород.  Прибуття додому в 19.40, тобто ті ж самі 3 години і 40 хвилин що і дорога «туди».  По велокомпьютеру вся поїздка зайняла 7 годин і 24 хвилини. Дистанція – 131.6 км. Середня швидкість близько 18 км\год.  Запишемо для порівняння з майбутніми результатами на цьому маршруті.

Який же це кайф після поїздки залізти в душ, випити теплого чаю і, смачно поїсти і солодко заснути!  Співчуваю автомобілістам, бо вони позбавлені цього…