“Табір велоконструкторів-2015″. День 0 – підготовка та прибуття.

Упакований лігерад "Світанок"

Лігерад “Світанок” у спакованому вигляді (фото Олексія Ганшина)

Усі інші учасники вже написали й виклали свої звіти, а я лише починаю. Ну що ж, так навіть цікавіше – через деякий час з пам’яті зникають дрібні та несуттєві подробиці, а лишається найголовніще та найцікавіше – саме те, що вразило найбільше та залишиться у спогадах на багато років…

ЛІГЕРАД ТА ЙОГО НАЗВА

Лігерад "Світанок"

Лігерад “Світанок” у його нинішньому вигляді

Доробляв я свій лігерад пришвидшеними  темпами, щоб встигнути до “Табору”.  Але інші життеві питання також нікуди не поділися, тому найчастіше я займався лігерадом рано вранці – прокидався десь за півтори години до виїзду на роботу, та йшов у майстерню. Саме тоді у мене й з’явилася ідея стосовно назви майбутнього лігерада – “Світанок”. Робив я його більшою частиною рано вранці, саме на світанку! До того ж ця назва має ще й друге значення, яке пов’язане з моїм рідним містом Сватове Луганської області, де я народився та провів усе своє дитинство… Хто знає історію цього міста, той мене зрозуміє…

Останні декілька днів перед поїздкою до “Табору” я відклав усі інші справи та займався лише лігерадом, бо з кожним днем часу лишалося все менше, і я ризикував просто не встигнути! Пофарбував лігерад я лише за дві доби до від’їзду, тому фарба не встигла повністю висохнути. Із-за цього рама лігерада у декількох місцях подряпалася під час його транспортування у розібраному вигляді. Але це мене ані трішки не засмутило. Я назвав ці подряпини “бойовими шрамами” та ще й досі не вирішив – чи зафарбувати їх, чи залишити як пам’ять про мою участь у “Таборі велоконструкторів-2015″ :)

Одна з подряпин на рамі лігерада

Одна з подряпин на рамі лігерада

Фінальну збірку лігерада я завершив пізно увечері перед самим від’їздом, після чого лігерад прийшлося знову розбирати, а потім міркувати над тим, як його краще спакувати для того, щоб його було зручно перевозити у громадському транспорті. Шлях намічався не простий – спочатку на автобусах, з пересадками, з перетинанням пропускних пунктів між Кримом та Україною, потім на потязі, і на завершення – своїм ходом від залізничної станції до “Табору”.

ЗБОРИ

На пошуки оптимального варіанта пакування я витратив більше половини ночі, але кінцевий результат мені сподобався. Для перевозки лігерада я використав ручний візок, який у народі звуть “тачка-кравчучка”. У доцільності використання саме такого візка я упевнився ще у 2013 році, коли допомагав Олексію та Каріні завантажувати їхні розібрані та спаковані лігеради у поїзд “Одеса-Черкаси”. Усі деталі, окрім коліс та сидіння, я спакував у вузький та довгий пакунок, який встановив на візок вертикально. З двох боків візочка прив’язав колеса, а між колесами закріпив сидіння. Вийшло досить компактно та більш-менш зручно для перевезення однією людиною без сторонньої допомоги.

Спакувавши лігерад, я нарешті почав збирати усе інше: особисті речі, інструменти та інший туристичний “скарб”. Робив це майже “на автопілоті”, бо дуже втомився й хотів спати, а на вулиці вже почало розвиднятися. Із-за цього я забув узяти з собою декілька потрібних речей: поясну сумку, надувну подушку, клей і латки для камери, запасний комплект акумуляторів для фотоапарату та ще деякі дрібниці. Нарешті, коли все було готово, на вулиці вже розвиднилося. Спати перед від’їздом мені лишалося менше двох годин…

ПОЇХАЛИ!

І от нарешті настав довгоочікуваний “час ікс”, і я вирушив в путь. У місті Красноперекопську до мого автобусу під’їхав Юрій Софін на своєму “Колумбі”, щоб побачитися та поспілкуватися “наживо”. До цього ми з Юрієм спілкувалися лише телефоном.

Лігерад Юрія Софіна

Лігерад Юрія Софіна на автовокзалі міста Красноперекопська

Дивно, але поява лігерада на автовокзалі не викликала ніякого ажіотажу. Більшість людей не звертали на нього ніякої уваги, окрім декількох зацікавлених поглядів. Лише один літній чоловік підійшов ближче та став пильно роздивлятися дивну техніку.

Я дуже хвилювався з приводу того, як будуть сприймати лігерад на пропускних пунктах між Кримом та Україною.  Але вигаданий мною спосіб пакування зіграв мені на руку: на обох пропускних пунктах пакунок з лігерадом сприймали за… інвалідний візок! Мені залишалося лише мовчки погоджуватися :)

Нарешті добравшись до залізничного вокзалу у Херсоні, я зразу ж подався у VIP-зал очікування. Перебування у цьому “приміщенні підвищеного комфорту” коштує аж 10 гривень за 6 годин перебування ;) З урахуванням того, що у мене з собою був величезний пакунок з лігерадом та ще декілька торб з речами, з мене взяли ще додатково 5 гривень за багаж. Таким чином, сплативши 15 гривень, я міг не тільки перебувати у затишному приміщенні з м’якими кріслами та кондиціонером, а ще й мав можливість залишати свої речі під наглядом співробітника вокзалу, а це на той момент для мене було набагато важливіше.

Квитанція

Квитанція із “залу підвищеного комфорту”

От тепер я, не поспішаючи, пішов спочатку за квитками, а потім просто прогулятися привокзальною площею. До речі, квиток на потрібний потяг мені дістався останній. Доки я стояв у черзі, то декілька разів чув, що на мій потяг лишився один-єдиний, насправді останній квиток, але дуже “незручний” – плацкарт, верхнє бокове місце. Саме тому від цього квитка інші відмовлялися, а я забрав із задоволенням – саме плацкарт мені більше підходив для перевозки лігерада. Та й час прибуття до Фундукліївки о четвертій годині ранку підходив якнайкраще.

Придбавши пасажирський квиток, я пішов до багажного відділення, щоб придбати ще один квиток – вантажний, для лігерада. Звісно, це було зовсім не обов’язково, але я вирішив просто перестрахуватися, бо пам’ятав ті випадки, коли у наших однодумців були конфлікти із провідниками при завантаженні HPV-техніки у поїзд. У багажному відділенні мене теж стали відмовляти, але я настояв на своєму, і таки отримав вантажну квитанцію, заплативши за неї шість гривень з копійками. От тепер я був упевнений, що провідник не матиме до мене ніяких претензій.

Вантажна квитанція

Вантажна квитанція

До речі, коли я їхав у автобусах, то також купував окремий вантажний квиток, тому у мене не було проблем ні з водіями автобусів, ні з провідниками у поїздах.

Ближче до вечора мені подзвонив Павло Панкєєв і повідомив, що він скоро буде у Херсоні, та хоче зі мною побачитися та поспілкуватися. На залізничний вокзал Павло приїхав разом із своїм дорослим сином десь за годину до відправлення поїзда. Приїхав, ясна річ, на лігераді.

Лігерад Павла Панкєєва

Лігерад Павла Панкєєва

Приблизно через 40 хвилин подали потяг, і Павло допоміг мені завантажити спакований лігерад у вагон. Поклали пакунок з лігерадом поперек плацкарти на дві верхні (треті) полки. Також Павло передав невеликий гостинець Олексію та його родині.

Нарешті поїзд вирушив з Херсона. Позаду залишилась найважча на найскладніша ділянка шляху від дома до табору – тепер можна було розслабитися та отримувати задоволення від подорожі. Звісно, я це й робив, роздивляючись у вікно нічні пейзажі України: великі міста, що світилися тисячами яскравих вогнів;  маленькі села з різноманітними, не схожими друг на друга хатками, що примостилися уздовж залізничної колії; яскраво освітлені залізничні переїзди та довгі платформи, на яких зупиняються приміські електрички… Потяг проминав великі мости над широкими річками, перетинав глибокі яри, проходив між двома стінами лісових масивів… Увесь вагон спав, я все дивився у вікно та думав про своє… Для мене будь-яка мандрівка залізницею завжди пов’язана з якимись цікавими подіями. Так було у дитинстві, так залишилось і у нинішній час. От тільки сон до мене не йшов, не зважаючи на втому та майже безсонну попередню добу.  У ту ніч я знову поспав менше двох годин. Навіть не знаю, чим це можна пояснити – хвилюванням, очікуванням цікавих подій або чимось іншим…

ПРИБУТТЯ

Четверта година ночі. Висадившись на станції “Фундукліівка”, я зайняв лавочку на пероні і почав збирати лігерад. Людей на станції було дуже мало, тому звертати увагу на дивний велосипед було майже нікому :) Лише один літній чоловік підійшов – спочатку розпитував мене, “що воно таке”, а потім сам розповідав про різні цікаві місця, де йому довелося побувати за своє довге життя.

О п’ятій годині ранку подзвонив Олексій та повідомив, що він виїжджає з дому, щоб зустріти мене біля села Триліси та провести до “Табору” відносно гарними дорогами. На той час я вже закінчив збирати лігерад, мені залишилось тільки упакувати усі свої речі. Оскільки бокові багажники зробити я не встиг, тому прийшлося розміщати увесь свій “шмот” на задньому консольному багажнику. Керованість лігерада від цього помітно погіршилася, але інших варіантів на той момент у мене не було.

Початок шостої години ранку. Тиша. Місто спить… Лише поодинокі автомобілі час від часу проїжджають по пустій трасі. Я покинув привокзальну площу станції “Фундукліівка” та вирушив в путь. Мені не потрібні були ані мапа, ані навігатор, тому що увесь план місцевості та можливі маршрути були у мене у голові :) Готуючись до “Табору”, я багато, дуже багато разів “подумки проїжджав” увесь цей маршрут та не міг дочекатися, коли усе це відбудеться насправді. І от нарешті цей день настав!

Я їхав по широкій пустій дорозі, вдихав свіжі аромати лісу, роздивлявся навколишні краєвиди та насолоджувався цією миттю! Хоча мої почуття були не настільки яскраві, як я собі уявляв та очікував (мабуть, у тому була винна втома та дві доби без нормального сну), та все одно це було чудово! Хотілося їхати повільніше, спинятися та фотографувати навколишні пейзажі, але Олексій просив мене не затримуватися, бо цього ж ранку ще треба буде зустрічати Габріеля у місті Чигирин.

ЗУСТРІЧ

Минула година. Я все їхав та їхав, а село Триліси ще й досі не з’явилося на моєму шляху. До того ж на усьому маршруті я не знайшов жодного придорожнього вказівника або хоч якоїсь назви на автобусних зупинках. Але все одно я був впевнений, що  їду у вірному напрямку :) Так і вийшло. Я побачив село Триліси за поворотом автотраси, а потім і Олексія, який їхав мені назустріч!

Привіталися. Далі їхали разом, увесь час спілкуючись. Асфальтова дорога закінчилася, почалися ґрунтовки. Я не міг їхати швидко через сильно завищений та зміщений назад центр ваги лігерада (купа речей, закріплених на задньому консольному багажнику). До того ж сильно перевантажений задній багажник на поганих ділянках дороги іноді призводив до “пробою” підвіски, тобто до контакту заднього колеса із рамою.  Та й втома вже починала “вилазити боком”.

Подряпини

Подряпини на рамі від заднього колеса

До “Табору” ми з Олексієм прибули трохи пізніше, аніж планувалося.  Привітався з Каріною та дітьми. Я був дуже радий бачити їх усіх!!! Трішечки перепочив. Стало питання, що мені робити – чи залишитись відпочивати, чи разом з Олексієм їхати на двомісному веломобілі зустрічати Габріеля. Звісно, я захотів поїхати – це ж безцінний досвід! Далеко не кожен день випадає можливість прийняти участь у подібній мандрівці. Тим більш і Олексій, і Каріна запевнили мене, що поїздка на кваді з допоміжним електромотором – то майже  “халява” :)

Усі подальші події Олексій вже описав у своєму звіті, тому я не буду повторювати за ним те саме. Постараюсь розповідати лише те, чого немає у звітах Олексія та інших учасників.

ПРИГОДИ  ПРОДОВЖУЮТЬСЯ!

Ну що ж – зібрались та поїхали. Одразу ж я відчув першу перевагу двомісного веломобіля – під час подорожі можна вільно спілкуватися, не підвищуючи голос та не відволікаючись від дороги. А через деякий час я відчув і другу перевагу Олексійового квада – допоміжний електропривід! Вмикали його лише під час підйому на пагорби. Різниця між “їхати без мотора” та “їхати з мотором” була дуже відчутна!!! У цей же час прояснився ще один момент, у якому ми з Олексієм не могли дійти згоди. Справа в тому, що раніше я наполегливо доказував Олексію, що експлуатувати на веломобілі тяговий електромотор без регулятора потужності не тільки недоцільно, але ще й небезпечно як для самого мотора, так і для акумуляторних батарей. Але практика показала інше :) Під час цієї поїздки я сам мав змогу упевнитися, що експлуатувати електромотор при прямому підключенні до батарей все-ж таки можна, але з деякими обов’язковими умовами: по-перше, мотор треба під’єднувати не напряму до колеса, а через трансмісію, щоб мати можливість перемикати передачі, змінюючи таким чином передаточне число від вала мотора до колеса;  по-друге, режим роботи мотора треба контролювати за допомогою ватметра, щоб не надавати йому зайве навантаження; і по-третє, мотору треба допомагати власними силами. Якщо виконати усі ці умови, тоді й справді можна їздити з допоміжним електроприводом, під’єднуючи електромотор напряму до батарей – без будь-якого регулювання. І працює ця система чудово!

Ось так і їхали, розмовляли та крутили педалі, при потребі вмикаючи мотор. Поїхали “новим шляхом” – польовою дорогою, яку Олексій “розвідав” зовсім недавно. На цьому шляху пробили колесо, зупинились для ремонту. Тут я побачив перевагу консольних коліс – щоб замінити камеру або покришку, не треба нічого відкручувати або знімати колеса.

 Олексій ремонтує пробите колесоОлексій ремонтує пробите колесо

ЧИГИРИН

Прибули в Чигирин, заїхали до Олександра – нашого однодумця. Олександр раніше за нас зустрів Габріеля та допоміг йому зібрати трайк. Доки я відпочивав, Олексій з’їздив на “Нову пошту” та забрав посилку. Зібравшись, виїхали разом з Габріелєм у зворотній путь – до “Табору”. Часу було вдосталь,  тому ми не поспішали – просто їхали, отримуючи від цього задоволення – ми з Олексієм на кваді, Габріель – на своєму трайку. У місті заїхали у продуктовий супермаркет. Для хлопців у тому не було нічого дивного, а особисто мені дуже приємно було бачити “нормальні” ціни у гривнях. Не втримався та скуштував морозива за 2,50 грн. Навіть зберіг чек від покупки цього морозива, щоб потім показати його деяким людям :) Також я знайшов та придбав для “Табору” чай своєї улюбленої торгової марки CURTIS.

tabir2015-d0-08

У другому магазині Олексій з Габріелем пішли купувати свіжі овочі, а я лишився коло нашої техніки. Неподалік стояв літній чоловік та торгував овочами з власного городу. Спочатку він розпитував про квад та трайк, а потім безкоштовно пригостив нас своїми огірками.

Треба сказати, що є дуже позитивна тенденція з приводу того, як реагують люди на незвичайну велотехніку. З кожним роком негативної реакції становиться усе менше – зараз більшість людей реагує на HPV-техніку досить адекватно. Неадекватну реакцію у цьому році я спостерігав лише від людей, які знаходилися у нетверезому стані, але такі індивіді неадекватно реагують майже на усе :)

ВЕЧІР. “ТАБІР”.

Під час подорожі з Чигирина до “Табору”  на кваді лопнула покришка – просто протерлася до дірки. Про це Олексій написав у своєму звіті з усіма подробицями. Доки ми чекали “технічну допомогу” у вигляді Олексійового батька на автомобілі, мене почало добряче “розбирати” :) Коли їхали, активно педалюючи, мій організм тримався досить гарно. Але під час вимушеної стоянки різко й несподівано прийшла втома, пропали сили, дуже захотілося лягти й заснути прямо тут, на обочині дороги. Прийшлося прикладати немало зусиль, щоб підтримувати себе у “бойовому” стані :)

До “Табору” ми добралися вже ближче до вечора. Тут вже втома мене зовсім “догнала”, і я пішов відпочивати ще до заходу Сонця. Навіть палатку не розкладав – просто “упав” на ліжко у гостьовому будиночку і відключився.

Прокинувся я вже пізно увечері від того, що хтось декілька разів заходив у гостьовий будинок. Із усього почутого мій ще й досі сплячий розум виділив усього два слова: “Муравйов приїхав!” Таку подію я пропустити не міг – піднявся з ліжка та пішов шукати Сергія, щоб особисто з ним привітатися.  Підвівся й пішов, але остаточно прокинутися не зміг :) Після безрезультатних пошуків на подвір’ї я зайшов до гаража, і відразу мені в обличчя вдарило потужне світло. Посеред гаража мій напів-сплячий розум побачив іншопланетянина(!!!), у якого з лоба виходив вузький, але дуже яскравий промінь світла. Через пару секунд я остаточно прокинувся та зрозумів – це, звісно, був Сергій, у якого на капелюсі закріплено маленький, та при цьому досить потужний ліхтарик. Привітався з Сергієм, трішки з ним поспілкувався, роздивився “Флевобайк” з причепом, а потім пішов спати далі. Більше до ранку мене ніхто не турбував. На завтра нас чекав перший день.

“Табір велоконструкторів-2015″ починався!

7 відгуків на “Табір велоконструкторів-2015″. День 0 – підготовка та прибуття.

  1. Хороший отчёт о сложном и интересном дне!Идея с тележкой для лигерада на 5+ )
    Почти трансформер ) Хорошо что в дороге сопутствовала Удача!
    И люди способные помочь!)
    Спасибо Игорь!

  2. Привет Игорь! Спасибо за подробный отчет. Прочел с удовольствием! Продолжение следует?

  3. Продолжение, конечно же, будет, но не прямо сегодня, ибо пишу я долго – “с чувством, с толком, с расстановкой” :) Несколько раз “вычитываю” получившийся текст, исправляю “косяки”, иногда дополняю новыми подробностями…

    В этом году свои отчеты написали сразу несколько участников, поэтому мне писать даже легче – не нужно повторять то, что уже описано другими :) Значит, я могу больше сосредоточиться на моем личном восприятии событий, и поделиться мыслями, чувствами, эмоциями…

  4. Дуже дякую за звіт! Після закінчення “Табору” я одразу поринув у інші справи, і хоча мой справи так чи інакше пов’язані з велотемою, проте спілкування з однодумцями таки не вистачає. Зараз трохи жалію, що під час табору не мав змоги поспілкуватись з кожним учасником більше. Дуже багато ідей, питань та моментів для обговорення залишились не розкритими просто через брак часу. Мабуть нам потрібно забиратися частіше ніж раз на рік.
    Проте, читаючи звіт знову переживаю ті події и від цього стає приємно на душі.

  5. Дякую за цікавий та змістовний звіт! Приємно усвідомлювати, що є такі ентузіасти, як ви. Люди, які щиро люблять свою справу і готові долати значні труднощі та перешкоди для досягнення мети. У мене теж була історія з “інвалідним візком”: виїжджаю я на своєму трайку на центральну площу нашого села (долаючи підйом), а там саме базар. Підїжджаю до сільської ради, встаю. Поруч стоїть бабуся, вона каже: “Ой, синок, а я вже думала, що з тобою біда якась…” :)

Напишіть відгук