Майже всі наші сусіди збирались відвідати так званий «Екоярмарок» в Буді.

Особисто я, чесно кажучи, вже розчарувався в «екологічності» подібних заходів. Коли я чую про «Екотехнології» то завжди уявляю собі вітряки, альтернативні джерела енергії для опалення, новітні засоби і інструменті для ведення господарства, сонячні панелі або парові електричні генератори на енергії сонця та інше в такому роді. Здавалося б, веломобілі це як раз саме те, що потрібно показувати на такому заході. Але, насправді, на ярмарку такою технікою практично не цікавляться. Екоярмарки це, в основному, захід для городників, пасічників, любителів пісень під гітару і хороводів. Також там проводились майстеркласи по виготовленню сувенірів і одягу.  Цього року я навіть не заявлявся в програму.Про сам ярмарок та про інше по темі можна почитати тут ->

Ми просто приїхали на ярмарку своїм вело-транспортом, так як мали таку можливість. Каріна, мала вести одну з тем по програмі заходу. В Буді у нас родичі, тому це був не тільки привід покататися в останні теплі дні, але ще й побачитися з ними.

Дитячий трайчик був доставлений на місце на два дні раніше попутною автівкою. А наших старших дітей довезли сусіди. Зранку в Суботу. Ми ж виїхали близько 10-ї години, також в суботу, взявши з собою дочку Вікторію і мінімум речей.

Шлях до Буди був досить швидким. Ми досить часто вмикали електромотор, бо вже починали спізнюватись. Нарешті я встановив спідометр і тепер можу сказати про швидкість. Крейсерська швидкість (по рівнині) на педалях – близько 18-20 км\год. З мотором = 23-24 км\год. Тільки на моторі – 17 км\год. Це все в побутовій комплектації.

Дорогою не було особливих пригод, але ми бачили досить красиві сільські пейзажі, і невеличкі вихори на полях. Проїхали 30 км за дві години загального часу. А ми досить часто зупинялися.

Підйом біля монастиря змусив трошки попотіти, навіть із мотором. Все ж таки він дуже крутий.

 

В самій Буді було повно машин, зважаючи на дуже вузьку вуличку це було дуже незручно.

Під час спуску до самого ярмарку нас помітили ведучі і навіть сказали про веломобіль в мікрофон.

Внизу я знайшов наших хлопців, посадив одного в кузов, іншого на сидіння Каріни (вона сама залишилась на ярмарку), і повіз дітей до бабусі (моєї матері).

Пізніше вони захотіли назад, і туди вже поїхали на своєму дитячому трайчику. По і без того вузькій вуличці постійно їздили автівки, тому я витратив немало нервів, стежачи за тим, щоб діти не заїхали під колеса.

Але це ще був тільки початок. Близ рядів ярмарку нас побачили інші діти, і навколо трайчика одразу зібрався дитячий натовп. Особливо кататися там було ніде – крізь або їздять або стоять автомобілі, при чому в більшості дорогі іномарки. Спершу я не ризикнув садити за руль нікого, окрім Семена.

Він катав дітей по черзі, але скоро стомився. Я вибрав момент, коли увага до трайчику ослабла і забрав його, разом із молодшим сином Антоном до бабусі. Я хотів перевірити, чи здатен Антон педалювати самостійно. Він мене приємно здивував – чесно старався тиснути на педалі і майже самостійно піднявся на кілометровий підйом, хоча і зі швидкістю 3 км\год, проте для дитини віком менше 4-х років це непогано.

У бабусі я встановив підголівники та ближче до вечора ми знову повернулися. На цей раз Антон вчився гальмувати одночасно з керуванням. Йому важко було перебороти страх і паніку, в яку його кидало, коли трайк починав розганятись з гори. Але він, вперше, впорався без мого фізичного втручання. Я тільки весь час нагадував йому, що робити. І знову ж таки, постійно доводилось заїжджати в кущі на узбіччі, щоб пропускати автівки. На кілометровій дорозі їх зустрілось не менше десятка.

Коли проїздили повз ярмарок – за нами знову потяглись діти. Проте ми пішли\поїхали далі – до другої бабусі. Дорогою туди зустріли Каріну із Семеном і ще інших людей. Їхня дочка пробувала їхати разом з Антоном назад до Ярмарку.

Потім, на парковці, діти влаштували дріфт на трайчику – по черзі катались на ньому, намагаючись увійти в занос на пилюці, і дуже раділи, коли в них це виходило. Цікава річ – схильність трайку до заносів е наслідком поганої завантаженості заднього колеса і по своїй суті є недоліком конструкції, з точки зору транспорту. Але, в той же час, для дітей заноси були як раз самим смаком. Все це відбувалось на невеличкій парковці, де час від часу паркувались і від’їжджали автівки і автобуси, а стояло їх там ще більше. Я просто намагався не думати про те, скільки могло виникнути проблем, якщо хтось протаранить або подряпає припарковану автівку. Сам трайчик видно було добре, зокрема завдяки високому флагштоку. Ну і, звісно, я давав команди дітям, куди повертати, щоб нікого не таранити.

На щастя все обійшлось і вже в сутінках ми пішли назад до бабусі, а діти поїхали туди своїм ходом, але інтенсивні катання їх виснажили, особливо Семена. Прийшовши додому ми виявили, що в нього піднялася температура, і це ставило під питання можливість дітей їхати з нами завтра додому своїм ходом.  Вночі Семен був хворим, та й зранку температура все ще була підвищена, хоча і не така висока. Я розглядав кілька варіантів того, як доставити його додому. Перший варіант полягав у тому, щоб залишити його лікуватись у бабусі, а потім щоб його привезли попутною машиною через декілька днів. Сам Семен цього хотів найбільше, адже у бабусі в нього немає ніяких зобов’язань і можна на правах хворого випросити багато цукерок. Другий варіант, і він мені подобався найбільше – везти всіх дітей на «Гармонії». Але у нас там нормально розміщуються тільки двоє дітей. Каріні довелося б весь час тримати Віку на руках. Проте цей варіант був найвірогіднішим. Коли ми звільнили весь кузов, то побачили, що місця там вистачить і для двох дітей.  Але, через три години, Семен вже гасав і лазив по деревах, тому я став думати про основний варіант – вони їдуть назад на своєму трайчику. Каріна ночувала у своєї матері – на іншому кінці села. Вже підходив полудень і це був шанс перевірити здатність дітей до подорожі. Я взяв буксирну мотузку, посадив дітей на трайчик і ми рушили за Каріною. Внизу нас знову оточили діти, але на цей раз я нікому не дозволив кататися, бо тільки все налаштував на дорогу, і ще не хотів, щоб мої діти в запалі витратили всі сили, як це було вчора. На підйоми я їм допомагав буксиром, за одно і випробував його. Мотузка швидко і легко знімається, завдяки маленькому гачку, і дітям самим дуже подобалось причіпляти і знімати її. Вони навіть сперечались за право це зробити.

2 км тренувального шляху показали, що Семен ще не в кращій формі, а Антом не втрачає можливості шлагнувати. Ми трошки посиділи у другої бабусі, і рушили назад. Тут більшість шляху була на гору, але Каріна допомогла дітям, тягнучи їх за буксир, а я ніс Віку слідом. На півдороги до нас приєдналась когорта місцевих дітей. Вони вже не просились кататися, але залюбки виштовхали трайк на кілометровий підйом.

Десь о пів на другу ми рушили додому.

Перший кілометр проходив по асфальтній дорозі, а далі ми поїхали ґрунтовими. По-перше так коротше, але головна причина – відсутність автомобілів. Дітей досить часто чіпляли до буксиру. Спершу в полі, де було повно глибокого пилу, і їм було важно тримати навіть темп пішохода. Завдяки боковому вітру і досить довій буксирній мотузці діти мали можливість в основному уникати пилового шлейфу від «Гармонії».

Скоро я помітив, що діти пробили колесо. Поки я клеїв колесо, Каріна зробила кілька фото.

Потім, після підйому і спуску, почався асфальт, де ми зупинилися на привал.

Також кільок разів зупинялись щоб підбирати загублені речі, які час від часу губили або хлопці, або Віка, яка просто викидала щось із багажника. В селі Матвіївка заїхали в магазин. Цікаво що в селі про нас вже не раз чули. Також, під час однієї з зупинок, Семен відволікся і не встиг загальмувати – протаранив нашу машину. Але все обійшлося тільки невеличкою пробоїною в фанерній задній стінці кузова. Буксирна мотузка декілька разів намотувалась на колесо дитячого трайку. Під кінець поїздки Семен вже навчився слідкувати за її натяжкою, пригальмовуючи на спусках. Але все частіше ми зупинялись після кожного підйому, щоб діти могли відчепити буксир. А також давали їм можливість причепитись перед підйомами.

Дорога через ліс була в основному спуском, але схоже, що тут пройшов невеличкий дощик і місцями глина була вологою, а іншими місцями – мокрою. Вона намотувалась на колеса і була дуже слизькою, а її шматки летіли на всі боки. Дітям, з одного боку це подобалось, а з іншого було не приємно, коли шматочки потрапляли в обличчя. Звісно, більш ніж за 3 години дороги вони вже втомились. Але ми майже доїхали. На буксирі витягли їх на останній підйом, і потім на ще один прямо до нашого подвір’я, де нас зустріла собачка. На цьому подорож було завершено.

 

Це не можна назвати повсякденною поїздкою. 20 кілометрів були дуже насиченими, особливо для дітей. Я думаю, що подібні пригоди будуть для них дуже корисні, хоча, поки що, вони не вчать переборювати себе, але дають дуже багато яскравих вражень і емоцій.  Тепер я ще більш впевнений у необхідності побудувати активний причеп для сімейних поїздок, в тому числі і побутових, наприклад, до школи, де доведеться їхати по загальних дорогах, тому діти мають бути позбавлені можливості рулювати, але вони зможуть допомагати педалюванням, і я сподіваюсь, що у них буде бажання це робити, коли підростуть.

Вся поїздка зайняла близько 4-х годин. Також в цих поїздках випродували нові підголівники. Вони набагато кращі за попередній варіант. Як сказала Каріна – «якщо підголівник не відчувається – значить з ним все гаразд».

 

ВІДЕО: