Табір велоконструкторів 2015. 11-те серпня – “Артанія”

"Артанія" Фото Сергія Петренка

“Артанія”
Фото Сергія Петренка

Для нас із Каріною ніч на 11-те серпня була єдиною, коли ми ночували у наметі. Разом з трьома дітьми це було не дуже зручно, бо під ранок діти лежали в перпендикулярних один до одного напрямках. Зате ночівля в наметі нагадала романтику подорожей, і було трошки сумно від розуміння необхідності повертатись додому вже сьогодні. Проте перед поверненням нас чекала пригода з вітрильним човном Олександра!

Ранок на березі Дніпра

Ранок на березі Дніпра

Ранок на березі Дніпра

Ранок на березі Дніпра

Ранок на березі Дніпра

Ранок на березі Дніпра

Мурахи полюють на дафній

Мурахи полюють на дафній

Зранку я одразу почав потроху складати речі. Сподівався, що ми все зможемо повезти самі, але куди там…Вчора наші автомобілісти привезли і те що треба і те, що точно не треба. Коли ми склали всю купу нашого мотлоху то навіть були сумніви, що все це влізе в багажник автівки. На веломобіль воно точно все не вміщалось. Тут я ясно побачив необхідність бокових багажників-баулів (з боків задніх коліс) на квадромобілі. Але у нас на пляжі було дві автівки, тому проблема доставки хоча б до Чигирина вирішувалась легко.

Зранку в таборі всі були чимось зайняті. Хто пакував речі, хто робив фото, Олександр і Богдан готували човен. Юра знову зайнявся кухнею. Йому визвались допомагати добровольці на чистку картоплі. Габріель займався дровами на протязі всього виїзного табору. Я сидів з Вікторією, щоб дати Каріні можливість поспати ще годину.

Ранок у таборі

Ранок у таборі

Ранок у таборі

Ранок у таборі

Ранок у таборі

Ранок у таборі

Підготовка човна до плавання

Підготовка човна до плавання

Підготовка човна до плавання

Підготовка човна до плавання

Олексій і Віка

Олексій і Віка

Юра

Юра

Юра Хижняк зібрався раніше за всіх, бо вже дуже хотів додому. Попрощавшись він рушив у Мельники. Також до від’їзду готувались полтавчани і Сергій Муравйов. Вчора Семен півдня мріяв покататися на човні, тому, коли човен був готовий, я попросив взяти його на борт першим. Потім йому навіть дали можливість побути рульовим.

Семен за кермом

Семен за кермом

Каталися по 4 пасажири в човні. Вітер був не зовсім підходящий – дув на берег. Тому човен не міг швидко відійти від берега, до того ж потрібно було проходити в проміжок між двома полями водоростей. Для цього використовували весла, бо для використання вітрила потрібен був простір для маневрування, щоб іти проти вітру.

20150811_083049 20150811_091459 DSCN8164

В черзі на катання

В черзі на катання

DSCN8171 DSCN8173

На борту

На борту

DSCN8190 DSCN8205

Ігор і Богдан (капітан)

Ігор і Богдан (капітан)

Сергій і Юра

Богдан, Сергій і Юра

З берега яскрава «Артанія» виглядала дуже нарядно.

DSCN8181

Прийшла наша черга покататись. Разом з нами був Артур із дочкою і Богдан, який вів човен і був капітаном. Діти розмістилися на носі, Віка скоро заснула і все пропустила. А Семен прокатався вже кілка разів. Ми відчалили. Я тримав камеру однією рукою, а другою – кермо човна. Мне здивувало, як слухняно він повертає, реагуючи навіть на незначні рухи керма. Щоб пройти повз водорості нам потрібно було тримати чіткий напрям, а це не дозоляло використовувати вітрила. Тому гребли веслами. Коли пройшли водорості, Богдан переклав вітрила я взяв кермо. Човен нахилився і почав рух за рахунок сили вітру. Вітер був слабий, а хвилі, навпаки, досить високі, і вони значно гасили швидкість. Проте ми абсолютно чітко відчували і бачили, що човен іде вперед, за ним навіть залишався слід на воді. Це трохи схоже на магію, бо вітер ледве відчувався, до того ж він був майже зустрічним, тим не менше ми рухались завдяки його енергії. Коли повернули за вітром – швидкість зросла вдвічі. Цікаво було розуміти, що ми тільки на самому краї величезного водосховища. Якщо врахувати той факт, що видимий горизонт сягає тільки 5 км в кожен бік, а ширина водосховища в цьому місці найбільша і становить майже 30 км, то якби ми вийшли на середину водосховища, то навколо нас була б суцільна вода, і не було б видно берегів… І це тільки водосховище, навіть не Азовське море, не кажучи вже про більші моря і океани. А ще врахувати те, що планета Земля на 70% покрита водою – стає очевидно, що водний транспорт є більш ніж актуальним, про це я раніше і не замислювався. Тепер я легко міг уявити, як сотні років назад кораблі і човни ходили морями, використовуючи лише силу вітру, долали сотні і тисячі кілометрів…

Рибальський корабель далеко на горизонті...

Рибальський корабель далеко на горизонті…

Зійшовши на берег, ми поїли, помили посуд і відновили пакування речей, 70% з яких не знадобилась (але нам до досвідчених туристів ще далеко). Тим часом Сергій Муравйов вже рушав на Київ. Побажали йому щасливої дороги. Олександр провів його по піску до твердого шляху і повернувся до човна. Дуже дякую Сергію, що завітали до нас, і що не побоялися і що змогли здолати весь шлях власними силами. Це приклад, вартий окремої відзнаки і поваги. На це здатні далеко не всі молоді велосипедисти. Доречі, Сергій написав звіт про свою поїздку.

Полтавськи "коні"

Полтавські “коні”

Сергій Муравйов готується до виїзду

Сергій Муравйов готується до виїзду

Габріель

Габріель

 

Полтавчани також були зі всіма своїми речами, і повертатись до базового табору їм не було потреби, тим більше що це був би великий гак в 50 км. Тому вони також попрощалися і рушили у бік Світловодська, а далі – на Полтаву додому. Доїхали вони в цей же день вночі, якщо я нічого не наплутав. А це 200 км! Знову радуюсь за наших ентузіастів! І трохи заздрю, бо в цьому році я не їздив далі ніж 130 км за раз…

Всі, хто лишився, зібрались і було готові рушати. Дітей теж знарядили в дорогу. Проте на дитячому трайку виявилась поломка. Так як і всё інші машини, він вимагає довгих випробувань. Бо не всі недоліки виходять одразу. Роблю замітки на майбутнє, а зараз просто блокую підвіску палицею, примотаною до рами верхнім кінцем, а нижнім (з рогатиною) вперту в маятник. Але спершу довелось протягти трайчик по піску за мотузку пішки.

Лагодимо дитячий трайчик

Лагодимо дитячий трайчик

Перед старом до Чигирина

Перед старом до Чигирина

Трайчик може хати. Ми рушаємо вже по твердій дорозі. Майже все відео зняв Сергій Кальченко. Ось його звіт про цей день: Я припускав, що діти їхатимуть повільно, але вони їхали надто повільно. В такому темпі ми тільки до Чигирина їхатимемо дві години… І все було б непогано, якби не сильна спека, яка виснажує на такій малій швидкості, при відсутності обдуву зустрічним потоком. Я про швидкість 10-12 км\год. Але дуже скоро Семен з Антоном починають відставати навіть на такій швидкості. Доводиться постійно гавкати на них, щоб не відставали, що не додає позитиву. Помічаю в дзеркало що Антон філонить, взагалі сповз з сидіння і, наче, майже спить! В наступну хвилину він засинає повністю і його ноги спадають з педалей. Від цього він просинається, але стає ясно, що так вони з Семеном навіть до Чигирина не доїдуть. Семен просто везе Антона, як вантаж. Умовляти трирічну дитину старатись – марна справа. Тому ми просто пересадили його на квадромобіль, де він спав і далі.

Їдемо до Чигирина

Їдемо до Чигирина

Семен сам поїхав на трайчику жвавіше, але однотонна бетонна дорога і його швидко втомила, він також почав засинати прямо під час руху, і періодично опинявся на краю дороги в кущах, потім вирулював, але процес повторювався неодноразово. Тут вже мені довелось визнати, що вони точно не проїдуть 40 км до табору. Подзвонив батькові, попросив забрати дітей в наш багаж в Чигирині. Але до Чигирина ще залишалося кілометрів 8. Тут, на цій дорозі, ще було мало машин. А далі нам потрібно було проїхати по місту, по трасі Черкаси-Чигирин, яка я досить завантаженою (в порівнянні з іншими дорогами, по яких ми їздили під час табору). І це при тому, що Семен періодично засинає і може звернути кудись не туди в будь-який момент. Я б радий забрати і його на борт, але нікуди. Десь вже перед виїздом на трасу Микола попросив спробувати нашу «Гармонію». Я погодився, бо з лігераду набагато легше контролювати Семена. На той момент настрій у мене вже був поганий. Я уявляв цікаву і веселу пригоду для дітей, які отримали можливість взяти безпосередню участь у заході, а отримав небезпечну і виснажливу дорогу, і розуміння того, що всё, хто казав, що вони ще замалі для поїздок по дорозі – були праві, а я помилявся. Тепер хотів просто дотерпіти все це до Чигирина.   Отже ми їхали разом із Семеном, я (тримаючись коло нього на лігераді,) щохвилини вказував йому, де їхати, куди триматись і так далі. Каріна з Миколою відстали на перед трасою, але я не став зупинятись, не хотів пересідати на квадро, бо з нього контролювати Семена взагалі було неможливо. Обережно виїхали на трасу, спустились вниз до меж Чигирина. Решта групи нас наздогнала. Все, начебто, в порядку, коли спочатку Сергій Кальченко переказує, що Каріна просить мене повернутись, а потім і телефон дзвонить. Все це на найнавантаженішій дорозі Чигирина, машини їдуть часто і близько одна до одної. Каріна каже, що там якісь проблеми з трансмісією. Я змушений повертатись. Кажу Семену, щоб чекав на узбіччі, і розвертаюсь, всуваючись в проміжок між машинами. Але Семен мене не почув, і замість того, щоб зупинитись, бездумно повертає прямо на середину дороги – за мною, прямо поперед якоїсь білої «газелі». Я тільки почув крики «Стій! Стій!» і звук гальмування автомобіля! На щасті все обійшлось без зіткнень, мабуть водій здалеку нас побачив і пригальмував. Семена повернули на узбіччя, а я, вже сам не свій і дуже злий на себе в першу чергу, помчав назад. Зараз соромно, що не вмію іноді стримувати свої емоції, тому прошу вибачення у Миколи, що він став свідком цього.

Проблема з трансмісією викликана тим, що ланцюг трохи закороткий і якщо переключити на найбільші зірки спереду і ззаду, то він натягується дуже сильно і потім не перемикається ні туди ні сюди. Я це легко виправив, жбурнувши перед чим лігерад в кущі (за це тепер теж соромно). Далі ми з Каріною, Вікторією і Антоном поїхали вниз, де нас чекала решта групи, разом з Семеном. Я наказав йому триматись чітко за нами, їхали ми по Чигирину повільно, я весь час дивився в дзеркало, але тим не менше, Семен пару разів таки вихляв на середину дороги. Це остаточно вбило в мені сподівання, що його можна випускати їхати по дорозі. В 6 років цього робити не можна. Мабуть єдиний спосіб брати дітей з собою в поїздки – активний причеп, де вони зможуть педалювати (та і то, доведеться весь час гавкати на них), але щоб вони точно не мали змоги керувати. Бо в цих ситуаціях я чітко побачив, на скільки діти не здатні приймати самостійні рішення і читати обстановку на дорозі.

Біля банку в Чигирині ми висадили Каріну і Антона, і вона пішла з ним у справах, Ігор Галанін також пішов у банк. А ми поїхали далі до Олександра. Там нас вже чекав мій батько і друзі Ігоря Мироненка.

Я розвантажив веломобіль, і поїхав забрати Каріну з банку, після чого знову повернувся до Олександра у двір.

Далі увсе упакували в авто, в тому числі і дітей. Поки туди-сюди, діло вже йшло до вечора. Артур також вирішив відправити Катерину на авто. Миколі сьогодні вночі потрібно було вже бути в потязі, він міг не встигнути, якщо поїхав би з нами, тому і його також відправили на автівці. В таборі в нього залишився велосипед і інші речі. Гостьовій лігерад разом з велосипедом Каті і трайчиком наших дітей примотали на верхній багажник авто. Батько поїхав з ними всіма додому.

В Чигирині також залишався Габріель Енеді, бо йому потрібно було розібрати і упакувати свій трайк для відправлення «Новою Поштою». Поки ми готувались до виїзду, він його майже розібрав. Дуже швидко.

Ігорю Мироненку і компанії також не було сенсу вертатися в Чмирівку, всі їх речі були при них, а дорога до нас дуже погана. Тому, при виїзді, ми по прощалися і з ними. Дуже дякуємо за знайомство і за візит! Перед виїздом я встановив на квадро акумулятори, які були повністю заряджені, так що ми могли не економити енергію по дорозі додому. Це було своєчасно, бо поки ми ще заїхали в магазин за харчами за завтра, сонце вже схилилось до обрію. До сутінків залишалось не так вже і багато часу, тому нам потрібно було поспішати. Не обкатана машина ще один раз мала проблемку, але нічого серйозного. Правда по дорозі до Суботова ми зупинились і відстали від решти групи. Сергію Кальченку набридло їхати повільно, і він дав жару вперед. Інші помчали за ним, крім Артура, який залишився з нами. Через 5 хвилин ми почали наздоганяти, використовуючи мотор не тільки на підйомах, так що трошки поганяли. В Суботові зустріли частину нашої команди, які влаштували портретну фото сесію, завдяки Павлу, за що йому велике спасибі!

В Сботові

В Сботові

Далі проїхали Суботів і звернули на ґрунтовку. Можливо, цього не варто було робити. Зазвичай їхати по ній легше, ніж по камінюках, але зараз ґрунтовка сильно висохла і була вкрита глибокою пилюкою з піском. На підйомі нас чекав дуже неприємний сюрприз – армія комарів. Їх були тисячі і тисячі, і вони накинулись на нас з усіх боків. Підйом там крутий, якщо вірити Гулу, то 7%. Пилюка і пісок ще ускладнили задачу. А комарі гнали нас, на даваючи перепочинку. Для того, щоб втекти від комарів, потрібно мати швидкість, принаймні 10 км\год. В таких умовах це було важно, але ми старалися!   Ми з Каріною опинились попереду всіх, завдяки мотору і стійкості квадромобіля, бо нам не потрібно було тримати рівновагу на пухкій пилюці. Попереду нас був тільки Андрій Кравець. На вершині ми зупинилися, щоб дістати бризкалку від комарів. Побризкалися нею, потім побризкали тих, хто приїхав прямо за нами. Це нагадувало піт стоп на перегонах формули 1 :) Далі по піску. А комарів ще більше. Ми навіть намагались не відкривати рота, щоб не ковтати їх! По піску «Гармонія» пройшла впевнено, так як і на наступний крутий підйом. В той момент ми вже майже перестали контролювати місцезнаходження інших учасників. Бачили, як Андрій, зіскочивши з велосипеда, намазується кремом від комарів.. Це все вже було в сутінках.

Далі дорога пішла край поля і стала рівнинною, що дало нам можливість, нарешті, розвинути швидкість, достатню для втечі від комарів. В дзеркало я бачив, як позаду пробивалось світло фари Павла. Комарі більше не кусали, але ми постійно натикались на них, бо ними був заповнений кожний кубічний сантиметр (так нам здавалось тоді). Помчавши повз кукурудзу (яку ми так ні разу і не позбирали, нажаль, але зараз було точно не до неї) ми вгреблись на останній підйом і помчали вниз по гравію і скоро опинились у дворі. На щастя, в таборі комарів було значно менше. Вода в душі була дуже тепла, та можна було грітися. Через кілька хвилин повернулись всі інші учасники. Це був дійсно екстрім. І дуже добре, що з нами не було дітей (крім Вікторії, але вона була пасажиром і все проспала). Сергій Кальченко вже був у таборі на момент нашого повернення.

 

А на наступний день був обмін фото-і відео, смачнючий плов від Артура, кукурудза надвечір. В обід приїхав Петренко (який ночував в Чигирині у Олександра), щоб далі до Кіровограда їхати разом з Артуром на авто. Ігоря Галаніна ми з батьком відвезли на поїзд до Олександрівки. Лігерад він спакував дуже оригінально, це треба всім брати на замітку.

Упакований лігерад Ігоря

Упакований лігерад Ігоря

Ігор сів у поїзд

Ігор сів у поїзд

Павло Несільський вирушив у бік Сміли через Черкаси. До свого відбуття він продемонстрував зразки матеріалів, з яких зроблений його новий обтікач. Про це буде окрема публікація.

Вночі Артур, Катя, Юра, і Сергій Петренко також вирушили додому. А Сергій Кальченко виїхав рано вранці на наступний день, і до вечора дістався Полтави, де приєднався до пробігу «Захід-Схід».

 

 

Таким був другий «Табір Велоконструкторів». Ми з Каріною щиро дякуємо всім за участь, за приємну компанію. Не все було ідеально – робимо висновки, щоб покращити організацію, враховувати нюанси, бути мудрішими наступного разу. Головна задача табору була в спілкуванні з однодумцями у приємній компанії, і обмін досвідом.

Дуже приємно було познайомитись з новими людьми. Дуже приємно, що у нас в Україні формується компанія однодумців, які розділяють ідею розробки і використання альтернативної вело техніки як в побуті, так і в подорожах. Я вважаю, що використання енергії природи (а сила наших тіл це також сила природи) це не тільки корисно для навколишнього середовища, але дуже корисно для морального і фізичного здоров’я і для позитивного мислення. Сподіваюсь, що кожен з нас відкрив для себе щось нове за цю зустріч. Особисто я відкрив багато, як по технічній, так і по іншим сторонам. Але, нажаль, був так зайнятий, що і техніку гостей мало роздивлявся, і поспілкуватись вдалось не з усіма гостями…

Можливо, потрібен час, щоб все усвідомити. Але я вже з трепетом чекаю на новини про терміни і дати проведення наступної зустрічі, і на цей раз сподіваюсь проїхати до місця як найбільше своїм ходом!

Дуже дякуємо Олександру і його родині за організацію катання на човні та притулок у Чигирині, і за їх гостинність!

Величезна подяка нашим відео і фото операторам. Найкращі фото відзняв Павло Несільський, але фото інших авторів також стали чудовим наповненням звітів. Всі фото, завантажені на сайті, доступні в «медіабібліотеці». Ви можете використати їх для вставки в свої публікації.

До наступних зустрічей!

(наступна публікація буде мати назву «обличчя табору 2015»).

 ВІДЕО:

 

 

 

 

 

6 відгуків на Табір велоконструкторів 2015. 11-те серпня – “Артанія”

  1. Интересно и Познавательно!Спасибо Алексей!)
    Успехов и Достижений!

  2. Прочел с интересом! Как всегда подробно, обстоятельно, много класных фото и видео, рад что смог принять участие. Спасибо!

  3. Привіт, Олексію. Вибачаю. Як батько я розумію твої емоції, коли в екстремальній ситуації (а дитина на автодорозі це великий екстрім!) тебе відволікають по незначним питанням. Я сам відчуваю свою провину, що став причиною небезпеки для твого сина.
    На моєму велосипеді теж короткий ланцюг і кілька разів він клинив на великих зірках з переду і ззаду. Усунути вдавалось зняттям заднього колеса. Нажаль, з “Гармоніїєю” я не зміг розібратись.

Напишіть відгук