До цього Велодня ми готувались більше, ніж будь-коли. Причина – участь дітей у дитячих перегонах. Для цих перегонів я готував трайк «Kinder-Duo» та попутно лагодив перший трайчик, хоча ми його брали більше для покатушок у парку.

У звіті використані фото і відео з сайту: VELO.CK.UA

Також була домовленість з Сергієм Петренком, що він приїде до нас за три дні до Велодня, щоб ми разом попрацювали над його лігерадом.

Описувати все буде дуже довго, тому напишу коротко: Дітей тренували майже кожен день. Проте ми не знали ні траси ні навіть дистанції перегонів, тому тренували їх по двадцять хвилин на добу у швидкому темпі та ще хвилин 40 у вільному темпі. На дуо-трайку я обмежив перемикач предач так, щоб він не міг увімкнути маленькі зірки, тобто максимальна передача в них була 5-та з 7-ми. Це зробив через те, що діти майже ніколи не користуються перемикачем правильно. Вони вмикають або найшвидшу передачу, або найповільнішу. А для їзди 20 хвилин у швидкому темпі 7-ма передача для них була заважкою.

Останні кілька днів перед Велоднем були дуже насичені, та ще й з погодою не пощастило – три дні ішов дощ. Проте ми все встигли зробити, навіть пофарбували лігерад Сергія. Про удосконалення він напише сам. Я покажу лиш кілька фото.

 

Варто відзначити, що лігерад не творить чудес наперекір законам фізики. Звісно, їхати лігерадом на великі відстані легше і зручніше, але все одно це мускульний транспорт, який потребує фізичних зусиль «вершника». Мабуть Сергій про це забув, бо приїхав він до нас у дуже поганій фізичній формі, можливо, це були наслідки недавньої хвороби, але він ледве волочив ноги на гірки, навіть пішки.   Як би там не було, на Велодень ми з Сергієм планували їхати своїм ходом. А діти, Каріна, трайки та сусіди з їх велосипедом мали їхати на автівці мого батька.

Всього з нашого села на Велодні мало бути 11 людей та 5 велосипедів. Родина Ралко їхала власним авто всього з одним велосипедом для Єгора (старшого сина) який мав взяти участь у перегонах крос-кантрі. Молодший син – Кирило Ралко був напарником мого сина Семена на дуо-трайку, а наші молодші діти не брали участі в параді та перегонах, проте Поліна Ралко досить активно (і ефектно) каталась на трайчику у парку.

Моя дружина Каріна не мала змоги брати участь у параді, бо мала няньчити дочку, а двомісний веломобіль для нашої родини я так і не зробив.

Отже 30-го травня ми з Сергієм виїхали близько опів на сьому ранку. Проте одразу ж виникли проблеми – Сергій не міг їхати навіть на малопомітні підйоми, не кажучи вже про серйозні гірки.

До того ж піднявся сильний зустрічний вітер, який заважав тримати швидкість і по рівнині. Зрідка ми їхали 14-15 км\год, і це було дуже добре, бо більшість часу ми повзли зі швидкістю не більше 12-ти, та ще й з регулярними зупинками на найменших підйомчиках. Але я не нервувався, бо вважав, що в нас дуже багато часу (збір і формування колони були заплановані на 10-ту ранку.  Нарешті доповзли до Медведівки, де Сергій пішов пити каву.   Потім ще трошки проїхали до Тясмину, але далі їхати Сергій відмовився зовсім. Став шукати варіанти добратися на автобусі. По щасливому збігу обставин як раз в той момент, коли ми вирішили розділитись і я вже почав було їхати без нього – нас обігнав мій батько на автівці. На щастя, вчора ввечорі ми пакували велосипеди та трайки, і вирішили не займати місце в багажнику, розмістивши всю техніку на даху.

Багажник був вільний, і це дозволило упакувати туди лігерад Сергія. Вільне місце для пасажира теж було.

Побачивши, що проблема доставки Сергія до Черкас вирішена, я помчав вперед сам. Проте зустрічний вітер не дозволяв їхати комфортно швидше ніж 16-17 км\год. Не знаю силу вітру, але його вистачало, щоб калюжі на узбіччях вкривалися мереживом дрібних хвиль.

Мене ввело в оману те, що я не перевів годинник на спідометрі на літній час. Тому я вважав, що в мене було дві години часу, а реально було лише півтори. Півгодини я їхав не поспішаючи, а коли збагнув, що маю на годину менше часу, то мав попереду ще близько половини шляху, а часу вже було опів на десяту. Я почав їхати в спортивному темпі, але швидко зрозумів, що 20 км\год зараз це максимум, на що я можу розраховувати. Шлях був майже рівнинним, але майже вісь відкритий для вітру. На невеличких підйомах моя швидкість падала до 17-18 км\год, на спусках я переставав обертати педалі, коли швидкість ставала вищою за 20 км\год, щоб берегти сили. Але було цілком очевидно, що проїхати майже 30 км не те що до 10-ти ранку, але й до 10-30 встинути за таких умов я не міг. Мені потрібно було майже півтори години при швидкості 20 км\год. Я сподівався на те, що встигну хоча б до старту руху параду, який мав відбутись об 11-тій. Педалював у хорошому темпі, притискаючи одну руку до грудей, щоб зменшити повітряний опір. Прапорці над головою не просто шелестіли, а навіть хлопали і гули від вітру. Найогиднішим було те, що мені в очі летів пух від тополь.   Доїхавши до Червоної Солоди я звернув з траси на тротуар, де було багато дерев, там зміг тримати трохи більшу швидкість, незважаючи на дуже погану дорогу.

А тим часом у місті вже збирались велосипедисти. Сергій  виступив на місцевому телебаченні:

Нарешті я проїхав блокпост на межі міста, та почав мчати по вулицях. По годиннику я мав ще 15-20 хвилин для початку параду. На щастя світлофори мене майже не затримали (проскакував на зелений), але і відпочити було ніколи, бо як тільки я наблизився до Площі Богдана Хмельницького – побачив купу велосипедистів на дорозі. Це як раз формували колону. Так я опинився прямо в середині колони, але одразу побачив дітей на трайку та Сергія на лігераді.   Так що – встиг. Ще хвилин 5 постояли і почався парад.

Я абсолютно не чув вказівок маршалів та головуючого параду. Взагалі не знав, що там хтось є з рупором. Як такої колони не було, просто всі їхали великою юрбою по перекритій вулиці. Моєю задачею було супроводжувати дітей, тримаючись поруч з ними. Іноді я знімав відео.

 

В колоні, між велосипедами, бігала чиясь собачка, на яку весь час відволікались діти. На скільки я зрозумів, собачку цю взяв один з учасників параду, і вона непогано себе почувала в такій обстановці. Також мою увагу привернули два активні велопричепи, скоріше за все саморобні. Суть причепу в тому, що до дорослого велосипеду на шарнірі приєднувався дитячий велосипедик, але переднє колесо його не торкалось землі. Цікава ідея, але погана тим, що велосипедист не бачить дитину і ніяк її не контролює. Втім, стандартне дитяче велосидіння теж не вирішує проблеми контролю. Прямо у нас на очах хлопчик, сидячи в такому кріслі, розташованому на багажнику, випадково встромив сандаль у заднє колесо. Ніжку миттєво затягнуло в спиці. Добре, що швидкість руху нашої колони була близько 12-ти км\год. Думаю, що з малюком все гаразд, бо батько відразу ж натиснув на гальма.

Я не один раз просив своїх підопічних нікого не таранити ні на перегонах ні на параді, але, нажаль, це не допомогло. Але про все по порядку. Хоча б на параді вони майже нікого не таранили.

До парку все пройшло без пригод. Єдиним неприємним моментом був проїзд прямо в нас перед носом якоїсь курки на чорному джипі. Вона прорізала колону просто навпіл, за що була нагороджена колоритними матюками від велосипедистів. Більшість же водіїв позитивно нас приймали, бібікали, стоячи на перехрестях.

Нарешті доїхали до парку. Там було місце з величезною калюжею. Цікаво, що і минулого року вона там була, але той раз я без проблем проїхав по ній у брід. Діти сумнівались, чи їхати їм по воді. Але я скомандував «вперед». Нажаль не сказав увімкнути повільну передачу.  Глибина виявилась більшою, ніж я очікував. Діти трохи злякались, особливо коли ще вскочили в ямку і не могли зрушити з місця. Але, дякуючи доброму велосипедисту (який, до речі, зняв своє відео і цей момент також), ми успішно проїхали до парку. На одній з частих зупинок дітки боляче подряпали мені ногу (нога як разу стояла на землі) правим колесом, вірніше гайкою правого колеса. Я одразу подумав про необхідність якихось накладок на гайки у формі напівкуль.

Вистроїлись для загального фото біля першого фонтану. Потім рушили до другого фонтану. Я весь цей час дуже хотів їсти, бо по дорозі ніде не зупинявся. Нарешті ми дістались другого фонтану, де вже всі зібрались («кінні» і піші учасники), я зміг лишити дітей під наглядом і пішов купити щось поїсти.

Потім почали питати про маршрут дитячих перегонів, але нам сказали що ці перегони взагалі під питанням. Це було неприємно, бо ми готувались до них більше місяця. Та навіть зараз нам не могли показати трасу, і навіть не могли назвати час старту. Але, варто відзначити важливу деталь – організатори це такі ж любителі велосипедисти, як і ми. Вони неодноразово просили про допомогу всіх бажаючих в організації заходу. Тому ображатись не було сенсу.   Ситуація вирішилась під час реєстрації. Дітей реєстрували разом з усіма, записуючи дати народження. Тому дуже скоро стало ясно, що народу для дитячих перегонів набралось достатньо.

Поки ми чекали на об’яви про те, що робити далі, нас трошки познімали телевізійники, проте в сюжет ICTV потрапили тільки кадри нашої техніки, без коментарів. Взагалі всі ТВ про Велодень були якісь «ні про що», без натхнення. Журналістам слід хоч трошки глибше знайомитись з вело темою, та сприймати її більш серйозно.

 

Ось почали роздавати номерки для перегонів. Я отримав їх та причепив на трайк. Дітям вже уривався терпець поганятись. Поки ми туди-сюди, вони вже влаштували несанкціоновані перегони навколо фонтану. З кожним колом до малюків приєднувались нові діти. Звісно за ними дивились їхні батьки. Тут я вперше побачив «біговел» у дії. Не думав, що на ньому діти можуть пересуватись так швидко! То ж я дістав камеру, щоб зняти ці дивні штуки на ходу.  Разом зі мною, але з іншого ракурсу, все це знімав на фото Свят Подольський, чиї фото нижче:

 

 

 

 

Як раз в цей момент наші гонщики на дуо-трайку налетіли на маленьку дівчинку, збивши її з біговелу.

 

Інцидент стався в дальній від мене точці кола, я навіть не побачив тоді, що саме відбулось, і продовжував знімати дітей, які їздили по колу. Потім підійшов до трайку, бо у дітей злетів ланцюг, і тільки тоді зрозумів, що це саме вони збили малу. В цей час мала дуже емоційно плакала поруч з батьками, які намагались її заспокоїти.

 

Свят зробив яскраві фото, особливо фото моменту падіння дівчинки. Це фото має стати для мене нагадуванням про небезпеку трайку для оточуючих дітей. Прикрий випадок, але він допоможе зробити дитячі трайки безпечнішими.

Ніяких претензій до нас не було, бо батьки самі відповідали за дітей на подібних заходах, тим більше що це взагалі були несанкціоновані перегони. Звісно, я зробив втикаря Семену та Кирилу.

 

Нарешті вирішили про маршрут «офіційних» перегонів для дітей до 6-ти років включно. Траса була обрана та сама, де діти влаштували перші перегони – навколо фонтану.

А на старт вийшло всього 4 велосипеди. Нажаль, я не здогадався зняти обмеження з перемикача передач на дуо-трайку, адже на такій короткій дистанції (всього 6 кіл навколо фонтану) мої гонщики могли б їхати на повну… Самі перегони можна побачити на відео.

Діти на старті знову таранять учасницю, втім вона приходить на фініш першою (молодчина, маю віддати належне, дівчинка вміло користується помилкою Семена та обходить трайк по внутрішньому радіусу, а потім два рази просто не дає себе обігнати, перекриваючи їм дорогу, тримаючись за внутрішній радіус).

Дитячі перегони викликають велике захоплення у глядачів. Тут є свій величезний плюс – учасники на виду на протязі всієї траси тому для вболівальників драйв просто зашкалював. Ведучий навіть забув рахувати пройдені кола.

 

Був величезний недолік – відсутність фінішного прапору. Діти так захопились перегонами, що проїхавши дистанцію продовжили гнати не знаючи про фініш. Нажаль я вже перестав знімати, коли ведучий став поперек дороги на фініші, щоб зупинити гонку, дівчинка переможниця різко загальмувала, а трициклісти влетіли прямо в неї майже на повній швидкості! На щастя, цього разу обійшлось лише подряпаним велосипедом. В підсумку вони прийшли другими (хоча, з цим ще можна сперечатись, бо на фініші хлопчик був дуже близько, з мого ракурсу точно не видно, хто з них перетнув фініш першим).

Проте діти були у захваті від самого процесу. Нажаль я не міг детально з ними поговорити, бо мав зняти перегони підлітків, там брав участь наш сусід Тимофій. До того ж я мав можливість пройти по трасі для підлітків, щоб знати, до чого готуватись на наступні роки.

 

Нажаль, дебют Тимофія не вдався, ми не готували його до подолання таких підйомів, та ще й з корінням. Він навчився їздити на велосипеді зовсім недавно – менше місяця тому. Траса була короткою, але з крутим ґрунтовим підйомом (поперек якого стирчало коріння сосни), там половина дітей майже вилітали з сідел, або так уповільнювались, що просто падали на бік. Ті, хто був уже в курсі – просто зіскакували з велосипеду і бігом забігали нагору. Для них це було правильне тактичне рішення.   Проте мені відверто не сподобалась затія організаторів з цією трасою. З трайком там робити просто нічого.   Перемогу отримав хлопець на ВМХ, який взагалі не торкався сідла – весь час стояв на ногах. Воно й не дивно – перегони проходили всього 5 хвилин, або навіть менше.   Ті, хто намагався перемикати передачі, або просто сидіти на сідлі – одразу програвали.    Я поясню організаторам просту річ – чим менша протяжність перегонів – тим більша швидкість, бо немає сенсу економити сили. Тому на таких коротких перегонах, особливо по таких дорогах, сильно зростає ризик, бо перемагає той, хто більше за усіх ризикує. Це також стосується і любительських перегонів.   Я сам не знаю, як взагалі проводяться перегони кросс-кантрі, але побаченого мені вистачило, щоб замислитись, чи варто взагалі готувати дітей до такої ризикованої поведінки. Одна справа, коли перегони виграються за рахунок тренованості, вибору тактики та ходових якостей техніки, і зовсім інша, коли перемогу отримує той, хто просто не гальмує на корінні і в поворотах. По логіці на наступні перегони всі мають приїхати на МБХ.   Я не знаю, як мають проводитись перегони, але думаю, що потрібно замислитись над метою їх проведення. Чи ви готуєте дітей до фізкультури і здорового способу життя, чи готуєте любителів екстріму та клієнтів топових веломагазинів. Особисто я переконаний, що перемога має зароблятись не ризиком, а тренуваннями і тактикою. Важливо пам’ятати про те, що такі яскраві події, як такі перегони, формують особистість підлітків. Надмірний ризик це погано – переконаний у цьому.

Проте, як реалізувати це в рамках Велодня – поки що не знаю. Перегони дорослих – справа зовсім інша.

 

Відзнявши перегони молодших підлітків ми з Сергієм вирушили додому. Зворотній шлях був простішим через попутний вітер, проте і зараз найменші підйоми викликали в Сергія величезні труднощі. Я ж зовсім розслабився, добре що в мене зручне крісло. Дорогою куштував горішки та цукерки, що були у мене в карманах, та знімав фото і відео. Так довго, але комфортно і без зусиль (з мого боку) докотились аж до Новоселиці, де Сергій залишився чекати автівку, бо знову не міг їхати далі, а я успішно доїхав додому вже при світлі ліхтаря та місячному сяйві. Проте абсолютно не жалкую про таку повільну поїздку. По-перше дуже приємно було їхати в компанії з іншим HPV. По-друге – були дуже красиві краєвиди і під час заходу сонця і вже в сутінках. Дорога була майже вільною, вся наша.   Коротше – було класно. Я дуже добре відпочив і морально і навіть фізично, їдучи зі швидкістю 14 км\год на протязі 4-х годин, останню годину при ліхтарях та місячному світлі.

 

Діставшись додому я дізнався, що Єгор Ралко зайняв перше місце серед любителів, і це на своєму роздовбаному велосипеді зі спадаючим ланцюгом! Даються в знаки наші тутешні кручі по яких він катається майже кожен день. Вітаємо!

 

Не можу не подякувати організаторам Велодня. Вони зробили все, що могли. Я сформую своє бачення і розкажу його організаторам, буду намагатись взяти участь наступного разу, бо тепер трохи краще уявляю суть справи. Вже не раз озвучена думка мені теж подобається – робити стартові внески і на дитячі перегони, щоб можна було купити якісь призи дітям. Звісно переможцям більше, але не можна забувати, що програші можуть запам’ятатись дітям на все життя. Одним програшем можна відбити бажання сідати на велосипед.

Нижче відео версія звіту:

 

 

Щасливого Велодня!