Зазвичай я пишу звіти в той же день, коли їздив, або на наступний день. Цього разу трохи запізнююсь.

Перше, що хотів би сказати: я зібрав свій прототип «Колумб-2013», щоб якнайбільше поїздити на ньому та якнайкраще відчути, в якому напрямку рухати розвиток цього лігераду, як писати нову інструкцію по складанню, та інструкцію по налаштуванням і рекомендаціям. Спочатку думав встановити на нього обтікач з «Магеллана», але «Колумб», все ж, занадто високий, та ще й відкидний руль буде конфліктувати з об тікачем.

Назріла необхідність поїхати в Черкаси. Зазвичай я відкриваю сезон поїздок в облцентр у березні, але цього року в мене щось мало поїздок навесні. Більше як 400 км накатав зимою, а навесні всього 150 км, та плюс оця остання поїздка на 130.

В Черкасах у мене було кілька справ, із тих, про які буде цікаво розказати – придбання деталей для дитячого 2-х місного трайчику, який я от-от почну робити. Маю надію встигнути його довести до ладу для участі у дитячій гонці на велодні в Черкасах30-го травня. Крім того купував деталі для експерименту з сонячним колектором (для гарячої води). Хочу знизити витрату електрики на бойлер. Про цей проект я розкажу, коли будуть перші результати. Ще хотів здати деякі деталі на фарбування, але це не вдалося.

Виїхав трохи пізніше шостої ранку. Надворі в цей час співали птахи, ранок був дуже спокійний. Але мої мішки-баули всередині не висохли після вчорашнього прання, тому довелось їх залишити стирчати з кофру, щоб просохли в дорозі. Ще як раз перед поїздкою десь трохи застудився, и на ранок мав нежить і дуже неприємне відчуття хворого горла. Проте в цілому почував себе задовільно, тому вирішив не відкладати поїздку. Окрім того, ще одним завданням було забрати передачку від Ігоря Галаніна, яку він передав для мене із Криму через своїх знайомих.

Лігерад збирав два дня перед цією поїздкою. Вперше встановив на свій лігерад обидва дискові гальма в компоновці 24\26, для чого зібрав спочатку колеса. Нажаль, моя передня вилка на 24 дюйми почала працювати дуже погано. Вона просто заклинила, і нічого не амортизувала, хоча люфт в ній залишився. Я вперше збагнув, що передня вилка також значно вливає на керованість лігераду, а саме я маю на увазі жорсткість передньої вилки. Перед виїздом я встановив задній амортизатор в найм’якшу позицію, та причепив велике панорамне дзеркало від мопеда.

Зразу їхалось не дуже, я постійно прислухався, чи нічого не скрипить, але потім скористався навушниками, бо через застуду мені було некомфортно відчувати вітер у вухах. Їхав слухаючи музику і насолоджуючись краєвидами. Фото майже не робив, бо фото все одно не передає реальної картини.

Мені дуже подобаються наші дороги тим, що на них мало машин, хоча до виїзду на трасу асфальт був досить поганий, але широкі шини дозволяють його проходити не сильно втрачаючи у швидкості. Проїхав 14 км (село Медведівка) і зупинився зняти зайвий одяг, бо вже ставало жарко. У мене з собою був також шолом.

На спуску до річки Тясмина спочатку пожалкував, що зняв шапку, але наступний підйом дав можливість зігрітись.

Чомусь останні місяці у мені, раптом, стало незручно тримати голову на підголівнику, і почала втомлюватись шия. Раніше такого не було. Я навіть проаналізував свої попередні фото (фото лігерадів), потім порівняв форми європейських сидінь зі своїми (свої я зробив копіюючи форму сидіння французької «Зокри»), і дійшов висновку, що більшість євросидінть зроблені по одному і тому ж шаблону, і мій варіант з ними збігається. Проте я звернув увагу на тип сидінь, якими комплектують саме туристичні лігеради. Справа в тому, що «Зокра» та інші лігеради роблять в першу чергу для перегонів. Для туризму є тільки їх модифікації, або взагалі лігеради із сидінням з тканини.   Також я звернув увагу, що багато з користувачів «Колумбів» намагаються ставити сидіння більш вертикально, погіршуючи аеродинаміку і, що не менш важливо, скорочуючи відстань до педалей, тому вони вимушені сильно висувати винос каретки і буває, його довжини не завжди вистачає.  Цікава річ у тому, що є спосіб зробити сидіння більш комфортним не погіршуючи аеродинаміку – потрібно змінити нахил не всього сидіння, а тільки його верхньої частини – спинки. Звісно, аналіз я проводив не під час руху, а за пару днів до поїздки, але саме зараз, коли знову відчув дискомфорт в шиї – вирішив спробувати свою теорію. Для цього в мене був з собою один болт з гайками. Я змінив нахил підголівника, таким чином, що він частково змінив і форму сидіння у його верхній частині.

 

Перші хвилини мені здалось, що нова позиція не зручна, але вже через кілька хвилин повністю перестав відчувати будь-який дискомфорт. При чому, я не завжди розслабляв шию, кладучи голову на підголівник. Навпаки, повністю розслабляти шию незручно. Але підголівник дуже сильно зменшує необхідну силу напруження саме в такій позиції.  Отож їхав я далі і думав, як же тепер зробити доступною цю новинку для інших ентузіастів… Чи робити інші підголівники з більшим кутом нахилу, але це тільки часткове вирішення питання, так само як і мій метод – підходить тільки тим, хто не задіяв верхній отвір на сидінні 3-го розміру… І, їдучи по дорозі, я дійшов висновку, що треба робити нову модифікацію євро сидіння – з іншим нахилом спинки. Поки я думав над тим, як саме зробити це, і що мені шкода різати для цього поліровані еталонні сидіння (вони слугують для виготовлення копії матриць якщо ті зносяться), вже проїхав більше ніж половину дороги. На щастя вітер був попутним, хоча і слабким. Про його наявність я дізнався тільки по повільно пливучим пушинкам від кульбабок. Взагалі узбіччя дороги часто було вкрите різнокольоровими квітами, а на полях іноді ходили лелеки і щось вишукували.

Я проїхав лінію електромереж, очікуючи побачити на одній з опор прапор України, але, нажаль, від нього там залишилась лиш палиця, примотана скетчем. Мабуть прапор не витримав сильних зимових вітрів. Не маю уявлення, як хтось його туди причепив. Для цього потрібно було залізти на саму вершину опори, а вона ж високовольтна, під напругою!

Трохи згодом побачив попереду щось незвичне, біля зупинки «Худяки». Насправді до самого села Худяки звідти ще 4 км. Вже стільки разів я сподівався побачити на дорозі веломобіль, або трайк, або Лігерад, або, хоча б, іншого велосипедиста! Але кожного разу щось незвичайне виявлялось або скутером з причепом, або триколісним скутером, або ще чимось подібним. От і цього разу наближаючись до чогось незвичного я вже трохи з сарказмом думав «ну-ну, і на що цей веломобіль «перетвориться» цього разу? На скутер або на мопед?» Але, на мій подив, то таки виявився трайк! Я трішечки розчарувався спершу, що це виявився «Універсал», з яким я так нещодавно попрощався. Можливо мені б хотілось побачити когось незнайомого на трайку  (якогось мандрівника з далеких країв). Але розчарування було дуже короткочасним. Юра (новий володар «Універсалу» як раз говорив по телефону на зупинці). Ми привітались, я розпитав його про поїздку, спитав, чому він не встановив новий винос каретки (більш довгий, бо на цьому у нього не розгинаються ноги), на що Юра відповів, що терміново виникла необхідність їхати і він не встигав нічого розбирати. Ми вирішили їхати до Черкас разом. Я отримав чудовий шанс познімати Юру на трайку на реальній дорозі.

Одразу почав давати поради, щоб він не соромився їхати по дорозі (а не по узбіччю), особливо коли позаду немає машин. Майже всю дорогу по трасі я їхав на останній передачі, що відповідає швидкості близько 30 км\год. Юра на трайку майже одразу взяв такий самий темп. Через 10 хвилин я вже почав відчутно напружуватись, щоб встигати за ним. Як тільки трохи послабляв темп – починав відставати, та ловив себе на думці, що було б добре заховатись за ним від зустрічного потоку. Але за трайком не заховаєшся.   На хорошому асфальті Юра їхав відчутно швидше, ніж їхав би я, якби був один. Але він задавав темп, і я поки міг його тримати. Коли дорога погіршувалась, він збавляв швидкість і тоді я приходив у норму, тримаючись за ним.   Звісно це було приємно бачити, а особливо, відчувати ногами. Легкість ходу трайку точно не гірша за Лігерад, а враховуючи те, що Юра не проїхав ще і сотню км, і що в нього ноги в неправильній позиції, можна тільки уявити, як він ганятиме, коли все налаштує вірно, звикне до керування (зараз ще було видно, що він трохи побоюється відпускати трайк з гори, я б на його місці вниз мчав би не гальмуючи). Я маю надію, що він дійсно оцінить HPV та розкриє їх потенціал. Ще варто відзначити, що замовником був не сам Юра, а його дружина, яка товаришує з моєю дружиною, від якої і дізналась про лігеради і про трайк. Каріна кілька разів їздила до своєї подруги в гості на лігераді. Юра і його дружина живуть у селі Мельники, від якого до Черкас, так само як і від нас – близько 60-ти км.

Я познімав відео до меж міста. Далі знімати вже було незручно через жвавий рух транспорту, я вже трохи відвик від такого трафіку, після Чигирина. В Черкасах ми попрощались, і я поїхав по своїх справах. Багато накатав по місту, обвішуючи Лігерад новим багажем. Переклав спочатку весь одяг в баул, щоб звільнити місце в кофрі.  Коли в мене з’явилась перерва на годину (здав фотографії у друк і мусив чекати), поїхав у їдальню підзаправитись. По місту досить часто можна було побачити бійців Національної Гвардії. Вони були в формі і червоних беретах, але без зброї, просто ішли у своїх справах.               Забравши фото поїхав до знайомого торгівця вело деталями, щоб взяти педальки для дитячого трайку. І тут мені запропонували вилку на 24 дюйми від німецького велосипеда, і дуже дешево. Вилка була у дуже хорошому сатані, і як раз вчасно. Я не зміг не купити її, хоча доведеться трохи переробити. Про це напишу більш детально. Таких вилок я ще не бачив зблизька і як не шукав ніде не міг знайти.

Потім поїхав через пів міста на метало базу за ще однією залізякою для сонячного колектора. Коли був готовий їхати додому, вже начіпляв на Лігерад кілограм з 20. На сильних ямах задня підвіска іноді пробивала (колесо діставало до рами), але мені було лінь переставляти амортизатор, тому я просто старався оминати великі ями. А потім згадав, що можна збільшити жорсткість просто накрутивши регулювання на гайці, що стискає пружину, не переставляючи сам амортизатор. Зробив це і так і поїхав на найм’якшому положенні амортизатора в рамі.

Тим часом погода зіпсувалась. Піднявся сильний зустрічний вітер і от-от мав початись дощ. А мені ще треба було заїхати в Худяки за посилкою від Ігоря. Я зрозумів, що так швидко, як завжди, до Худяків проти такого вітру не доїду. Але помітив цікаву річ – незначне зменшення швидкості вело до значного зниження навантаження на педалях. Маючи на увазі, що попереду ще далека дорога, я трохи скинув темп, щоб їхати більш розслаблено. Настрій одразу покращився. А різниця в прибуття на 10-15 хвилин для мене нічого не вирішувала.

Коли я звернув до самих Худяків, вітер став ще сильнішим, і став зустрічно-боковим. Мені довелось ще понизити передачу. З дороги піднімався пил, і летів у очі, а іноді починав накрапати дощ, небо посіріло і вкрилось хмарам. Проте, коли я заїхав у саме село то зміг заховатись від вітру. Вкотре подзвонив, щоб спитати куди їхати. Нарешті знайшов потрібний двір. Мене запрошували на чай, але я бачив, що от-от піде дощ, та й по такому вітру не знав, скільки часу піде не повний зворотній шлях, тому подякував, але не став заходити – поїхав далі.

Виїхав на центральну вулицю Худяків. Проміжні вулички там вимощені бруківкою, але майже завжди поряд з камінням є ґрунтова накатана доріжка для велосипедистів. Я вирішив проїхати від Худяків до Сагунівки (наступне село) не повертаючись на трасу, а повернутись на трасу вже з самої Сагунівки. На трасі я дуже чітко пам’ятаю поворот з написом «Сагунівка» зі стрілкою. По селу Худяки я часто зустрічав школярів на велосипедах та і дорослих людей теж. Звісно, всі проводжали мене поглядом. Хоча маю зазначити, що проти вітру я їхав набагато швидше за попутних мені велосипедистів.

Між селами дорога була досить вузькою, але асфальтною і непоганої якості. Там я зустрів два автобуси «Черкаси-Сагунівка». Прямо біля самої Сагунівки почався дощ, що в поєднанні з сильним вітром було не дуже приємно. Але, на щастя, дощ був недовгим. В самій Сагунівці кругом цвіли дерева, село менш густонаселене в порівнянні з Худяками. Обидва ці села стоять на березі Дніпра, хоча самого Дніпра не було видно з дороги.   Тут також було багато велосипедистів. Школярі взагалі їхали цілим пелетоном. Я проїхав центр села і все не бачив повороту на трасу. Проїхав ще далі – там був вже кінець села і людей вже було дуже мало. Нарешті побачив дядьку на автобусній зупинці і приїхав спитати, як виїхати на чигиринську трасу. Дядько мене «порадував», сказавши, що тут, взагалі-то, немає виїзду на трасу, і мені треба ще 15 км проїхати вперед до села Боровиця (а це досить великий крюк, бо зазвичай я повертаю на Медведівку, а це кілометрів на 15 ближче до Черкас, ніж Боровиця, тобто в такому випадку я мав би вже по трасі вертатись до потрібного повороту. Інший варіант, казав дядько, повертатись назад у Худяки. Але я не міг із принципу їхати за вітром шлях назад, щоб потім знову пхатись проти вітру вже по трасі. Крім того, я не дуже сильно вірив цьому дядьку, бо ясно бачив поворот на Сагунівку з траси. І там була нормальна асфальтна дорога.   Проте, коли я спитав те саме у школярів  (що їхали на велосипедах), то отримав аналогічну відповідь. Але, я вже був готовий пхати Лігерад через поле, тільки б не повертатись назад. Спитав, чи є якась польова дорога. І тут один хлопчина каже, що можна проїхати через тракторну бригаду. Для цього треба повернутись на один квартал назад і повернути на наступному. Це варіант мені сподобався, тим більше що погода почала покращуватись, і асфальт миттєво висох. Чесно кажучи, мені хотілось поїхати невідомими дорогами, на деякий час опинитись в поході по новим місцям, коли не знаєш точно, що чекає тебе за наступним поворотом.

Асфальт перейшов у бруківку, яка скоро перейшла в грунт, а потім у грунт з пилом. Періодично я зустрівав на полях вантажівки з добривам, трактори і комбайни, які були схожі на фантастичні харвестери з комп’ютерної гри. Це навівало спогади про дитинство.

Іноді пилу на дорозі ставало досить багато і я боявся впасти, бо заднє колесо хоча і широке, але не для грунту. Взагалі треба його замініти та такий самий максіс, як спереду.

Нарешті, після чергового повороту, невеличкого підйому і дядька на мотоциклі з коляскою, я побачив трасу і село Худоліївка. З виїздом на трасу я заспокоївся і став їхати менш спортивно, вірніше розвалився в кріслі і бовтав ногами слухаючи музику. На той момент вже було пройдено більше 100 км, а по грунту доводилось давити досить сильно. Тому зараз я відновлював сили на ходу, їдучи повільним темпом, все ще проти вітру (швидкість моя була десь 17-18 км\год).

Потім повернув на Медведівку, вітер став майже попутним. Там потихеньку піднявся на гірку і стрімко скотився з іншого боку до тічки Тясмин, за якою знову була гірка.

Тут я вже увімкнув першу передачу і заїхав ще повільніше. Під час підйому зрозумів, що необхідно трохи перепочити. Піднявся, потім досить швидко, але не напружуючись проїхав до центра села Медведівка, де зупинився у магазині. Трохи поїв\попив і посидів хвилин 15, а потім рушив далі. Тим часом вітер стих, і погода стала дуже приємною. На мій подив сили відновились дуже швидко, і далі весь шлях те ж не був для мене важким, навіть гравійні підйоми в кінці здались не такими вже й страшними. Правда, через зміщений назад центр ваги на різких підйомах трохи недоставало завантаження переднього колеса. Потрібно було перерозподілити вантаж білиже наперед.  Можливо ще було б доцільно мати ззаду більш широку покришку, ніж спереду. А в мене було як раз навпаки.

Так закінчилась моя досить приємна і дуже насичена поїздка. Окрім економії сил та комфорту в педалюванні поїздки на лігераді дозволяють зануритись у себе, поринути у роздуми і відчути дивну свободу, до якої, мабуть, ми усі в якійсь мірі прагнемо.

 

Потроху буду робити нові матриці, щоб випускати адаптовані під туризм сидіння для «Колумбів» всіх моделей. Але спершу потрібно провести ще парочку тестів для виявлення найбільш оптимального кута нахилу спинки.

 

Дякую тим, хто дочитав до кінця 🙂