Ітак, завершився мій перший діловий виїзд на новій техніці (трайк “Універсал”). Сьогодні я згадав, як 2 роки тому готувався до подорожі в Одесу на «Магеллані»,  їхав тим самим маршрутом, що і сьогодні, з тою різницею, що тоді температура повітря була -15, а зараз -5.

Тоді ледве доповз додому, пройдені 50 км можна було порівняти з 200 км в нормальних умовах.

“Універсал” з посилкою

Зараз виїхав не дуже рано, і майже всю дорого насолоджувався процесом, не поспішав нікуди. В мотошоломі не було холодно, але часто доводилось регульувати положення забрала (закривати на швидкості і відкривати на підйомах, бо скло одразу запрівало). Як тільки доїхав до асфальту, відразу відчув занадто чутливе керування.

Вирішив перевірити паралельність коліс. У мене з собою були всі інструменти, бо це, все-таки, перший дальній виїзд. Провів вже перевірений тест на асфальті, побачив, що колеса «хочуть» стояти трошки не так, як їх ставить рульова трапеція, десь на 3 мм.Підрегульував трапецію. Керування стало набагато кращим. Під час цих процедур придумав ще один метод для тестів на паралельність коліс: Вирізати зі старих камер і склеїти колами дві смуги десь 1-2 см завширшки такого діаметру, щоб вони трохи з натягом одягались на колеса. І проїхати з ними по асфальту. Якщо смуги спадають всередину – значить колеса дивляться на сходження і трапецію потрібно вкоротити, і навпаки. При повній паралельності смуги мають спадати тільки під час маневрів. Подумав про це і поїхав далі. В Суботові великий підйом, на який я, заздалегідь переключившись, їхав на найнижчій передачі. Ось тут яскрава перевага трайку над лігерадом – можна абсолютно не поспішати на підйом, не треба ловити баланс на малій швидкості – можна їхати як завгодно повільно, і при цьому залишатися в напіврозслабленому положенні (тобто їхати все ж незрівнянно легше, ніж штовхати апарат ідучи пішки, хоча швидкість виходила десь як у швидкого пішохода). Я навіть робив фото на підйомах.

Але  занадто захопився таким повільним темпом, і витрачав на дорогу «туди» занадо багато часу. Все було б добре, якби не короткий зимовий день. Дорога до Чигирина в першій своїй половині в основному іде вгору і по хорошому асфальту. Друга половина дороги значно швидша, а асфальт місцями значно гірший. Тут я зміг оцінити роботу підвіски. Від неглибоких ямок взагалі не відвертав, їхав прямо по них. Часто пропускав ямки між передніми колесами, бо заднє набагато менш чутливе до них через більший діаметр і м’яку підвіску.

В Чигирині довелось кілька разів їздити туди-сюди по місту, відправити посилку, забрати посилку (дуже дякую Віталію Семіохіну, спробую нову, шипату покришку). Купив дешевий велозамок, що б замкнути трайк на стоянці біля магазину (Лігерад я не замикав – його місцеві «не розуміли», а от трайк подобався майже всім). Коли вийшов з магазину, то виявилось, що замок заклинило – витратив хвилин 15 на те, щоб його відкрити. Потім знову в інший магазин, але не замикав на цей раз – просто надів «ручники» на гальмівні ручки і не затримувався всередині. Близько двох годин дня заїхав у гості до Олександра – першого лігерадиста Чигирина. Мене пригостили чаєм з бутербродами, і хоча я знав, що маю виїхати додому в 2 години, але в хорошій компанії не міг не поспілкуватись хоч трошки. Покатались на трайку і обговорили конструкційні рішення. Потім я поїхав додому, було десь опів на 3-тю. Це означало, що в мене є тільки півтори години світлого часу, значна втома, незвиклість до нового положення каретки (на Магеллані вона значно вище, та ще й я був без контактних педалей), та значна вага корисного вантажу в багажнику і баулах. Спочатку я їхав не поспішаючи, навіть зупинився зробити фото біля стовпчика (щоб поставити на нього фотоапарат). Але коли фотоапарат блиснув при другому фото (що означало, що йому недостатньо освітлення) я зрозумів, що часу в мене залишилось небагато.

Сутеніло досить швидко, а їхати швидко виходило далеко не завжди, хоча на гірки я вже їхав у спортивному темпі. Перед спуском на Суботів є цікавий спуск\підйом, на якому лігерад «Магеллан» показував свою величезну перевагу перед іншими моїми машинами і перед звичайними велосипедами (навіть шоссери залишались далеко позаду на цій ділянці). Так от, на «Магеллані» я міг не гальмуючи спуститись з гори, і не обертаючи педалі заскочити на наступну гірку. На «Колумбі» доводиться значно допомагати собі педалями. Так само було і з «Унівесалом». Все-таки передній обтікач дає реально велику перевагу. Далі був спуск в Суботів, де я вирішив пройти на швидкості – без гальмування. На першому ж повороті подвійної змійки ліве колесо відірвалось від землі і на мить я вже пригодувався-був до зіткненя зі смугастим чорно-білим відбійником, але вчасно натиснув на гальма правого колеса, і успішно повернув трайк в нормальне положення. Проте берегти швидкість на спуску не вдалось, і довелось на наступний підйомник тягнути педалями. Так само було б, якби я їхав в обтікачі. Досить підступне місце на дорозі, де на трайку я буду вимушений гальмувати кожного разу. Тим часом сутінки вже стали досить густими, автомобілі їхали з увімкненими фарами. Але мені залишався всього один підйом до повороту на польову дорогу. Половина дороги йде 3 км вгору, часом по піску. Потихеньку проїхав її. Але довелось проштовхати трайк на дуже крутий підйом метрів 10-15 (лисе заднє колесо буксувало). Тут я зрозумів, що стояночні гальма просто необхідні. Якби не вони – я не зміг би встати з трайку на підйомі. В село спускався вже в густих темно-синіх сутінках, але яка була радість від того, що я можу не гальмувати не нервуватися під час спуску по гравію! Я просто летів крізь темряву, іноді компенсуючи заноси, якщо колеса попадали на пісок. І це все в розслабленому стані. На лігераді тут доводилось спускатися обережно, бо камінці в будь-яку мить могли вистрибнути з-під колеса і можна було втратити рівновагу.

Так закінчився мій перший діловий виїзд до Чигирина на трайку «Універсал». Проїхав 52 км, мрію про обтікач, буду тренуватись на новому положенні каретки (виявляється, навіть зміна висоти каретки вимагає адаптування. Не дивно, що бувалі велосипедисти скаржаться, що при пересідання на лежачу техніку в них болять ноги і перший час вони їздять гірше, ніж на вертикальних – до всього треба звикати).

Взагалі втомився значно сильніше, ніж на “Магеллані”, але думаю, що причин цьому багато. А мороз взагалі помножує витрату сил пропорційно падінню температури.

Хочу провести нові тести на паралельність… Ще багато роботи попереду, як і нових зимових подорожей, адже тепер ожеледиця – не проблема!