Добрий вечір, друзі! От і настав час вечірньої колисанки…Вибачайте, це жарти. Насправді настав час розказати вам, що і як було в Одесі 12-го квітня. Але на початку невеличка передмова: Я до останнього дня вагався, чи їхати мені в Одесу. По-перше через тривожні новини про сепаратистські заколоти, а по-друге – через погану погоду. 10-го квітня в Одесі сепаратисти мало не розбили автобус із українцями, я бачив те відео, так що було чого побоюватись. Але в останній день я вирішив, що просто не можу не поїхати. І тим більше, не поїхати без маленького, але національного прапора України. Хай сепаратистам буде соромно, думав я, але я їхатиму, і їхатиму з нашим прапором, та з прапором клубу, хоча, нажаль, у нашому клубі зріє розкол. Але буде вже як буде. Виїхав зранку 11-о квітня. По дорозі трошки потрапив під дощ, але вітер був попутний, тому мене не сильно заливало. На вокзалі розібрав лігерад. Все ж таки треба думати, як зробити його легшим, бо важко тягати до вагона.

У вагоні

На вокзалі зустрів своїх односельчан – Юру і Єгора. Єгор – Юрин 12-ти річний син. Вони вдвох збиралися їхати Сотку на шосерах. Вже на пероні ми зустріли черкаську команду (forum.velo.ck.ua). Розмістили велосипеди у вагоні без проблем. Через 2 години поїздки вагон заполонили нові велосипедисти – Кіровоградська команда (velo.kr.ua/forum). Декого я знав з минулого року. Зранку всі вивалилися з вагонів, а на вулиці дощ – неприємний сюрприз. Але народ настроєний рішуче. Всі сховалися під навіс і почали збирати велосипеди. Я одразу зрозумів, що їхати мені буде дуже важко, через те, що вода заливає окуляри і я нічого не бачу. Найгіршим було те, що навіть коли дощ на деякий час припинявся, бризки з-під коліс сусідів, та і з мого власного переднього колеса, підіймалися переді мною водяною хмарою, я весь час мав їхати крізь неї, тому майже нічого не бачив. На щастя, поки ми чекали організованого від’їзду з вокзалу, дощ припинився. Досить швидко і організовано ми доїхали до місця старту і розбрелись отримувати маршрутни листи. Тут було повно велосипедів і повно різного народу. Що мене найбільше втішило – майже не було сепаратистів. Мабуть вони не люблять їздити велосипедами. Я бачив максимум 4 чоловіка з георгіївськими стрічками. Зате української символіки було просто море. Багато маленьких і великих прапорів, і стрічок. З цього моменту я повністю заспокоївся і більше не турбувався в цей день за долю Одеси в Україні. Я прийняв участь у покладанні квітів до меморіалу невідомому матросу. Ніщо нам не заважає цінувати героїв Другої Світової Війни з прапорами України за плечима. Ще на вокзалі я побачив Сергія Муравйова, а на старті – Миколу Білоцького з його трайком. Сам я вирішив стартувати останнім, щоб не потрапляти в пробки. Як виявилося трохи згодом – це не допомогло. Після старту я певний час їхав разом з повільною групою яскравих патріотів. Вони були наче супермени в плащах з національних прапорів. Їхали вони не поспішаючи, зате всі разом співали українські пісні. Нажаль знову почався дощ. Але всі вже погнали. Я майже нічого не бачив крізь мокрі окуляри. Тому я зняв їх, але без них я бачив не на багато краще. Тому доводилось трохи ризикувати. Я намагався учепитися за якимсь шосером, щоб повторювати його маневри і обігнати більш повільних гонщиків. А дощ все не вщухав. Крізь були бризки, вода летіла на всі боки, і з-під наших колес, і з машин… Але я набирав швидкість. На першому мосту надавив на педалі, щоб не втрачати позиції. Так само зробив і на другому мосту, там навіть обганяв інших на підйомі. Але це давалося важко. Потім я довго не міг війти на крейсерський режим. Майже нікого не бачив і не впізнавав. Все було мокро и розмито, але весело! Раптом позаду почувся голос Юри. Він сказав, що був пробив колесо, обігнав мене і попер уперед. Я намагався втриматись за ним (цей момент є на відео), але не зміг повторити його маневр між іншими велосипедистами і ледь не звалився з дороги, коли намагався їх обігнати. Потім, поки повернув швидкість, Юра вже був занадто далеко. Я дуже швидко втратив його з поля зору, бо просто погано бачив без окулярів. На відео потім роздивися, що мав шанси наздогнати його, але не вийшло. Та й навряд чи вистачило б сил втримати його темп, особливо на підйоми. Приблизно на першому КП дощ закінчився. На КП я тільки відмітився, ковтнув водички і поїхав далі. Кілька спусків і підйомів дали мені остаточно зрозуміти, що в цій гонці у мене немає такої переваги в аеродинаміці яка була на Магеллані минулого року. Я їхав легше велосипедистів, але не на багато. Я марно зробив ставку на швидкі підйоми, витрачав на них занадто багато сил, а потім плівся по рівнині, ледь-ледь наздоганяючи учасників. Чим далі тим будо важче наздоганяти суперників і втримувати відрив. Воно й зрозуміло, попереду були все сильніші.

Всі, хто явно був повільніший, залишалися позаду. Неподалік від другого КП я побачив попереду трайк. Це був виклик і я притис на повну, щоб наздогнати його. Микола, виявилось, теж побачив мене і намагався не датися. Ми влаштували між собою справжню гонку, обганяючи на спуску навіть шосерів. Після кількох хвилин запеклої гонки я вже почав сумніватися, що зможу його наздогнати. Але дорога погіршилася і він був вимушеній загальмувати. Я пройшов ті ж перешкоди на більшій швидкості, і зменшив відставання. Потім таки наздогнав його на плавному підйомі. Трохи поговорили і він знову вирвався вперед. А я вже почав збавляти темп. Проте з часом знову почав наздоганяти Миколу. Періодично він майорів попереду, то виринаючи то зникаючи за поворотами. На КП 2 я теж довго не затримався. За рахунок цього вирвався вперед. На цьому КП побачив Єгора. Він як раз їв пиріжки. Далі шлях був складнішим через зустрічний вітер. Ми виїхали з КП разом з невеликою групою, яку я кілька разів обганяв, але часто не міг втримати темп на підйоми, і вони мене знову наганяли. Тут дуже добре було видно, які переваги дає команда. Вони їхали в постійному темпі, не перенапружувалися, тому не мали потреби затримуватися на КП для відпочинку. В підсумку вони виїхали з 3-го КП раніше за мане, хоча приїхали туди пізніше. Просто на 3-му я вже не міг не перепочити. Трохи поїв, на свою біду протер камеру рушником (після чого вона запотіла и все наступне відео було зіпсоване).

Шлях до 4-го КП був психологічним випробовуванням і самокатуванням в певній мірі. При зустрічному вітрі треба було десять разів подумати, перш ніж когось обігнати, адже тримаючись за ним можна було перепочити. Я старався добиратись від одного гонщика до іншого, перепочиваючи за їх спинами по кілька секунд. Цікаво, що вони не намагалися вчепитися за мною. Перед 4-м КП почалася рівнина і дуже погана дорога. Там моя швидкість впала до 15-ти км\год, бо я просто вже був виснажений. Навіть втратив пару позицій. Поступово набрав швидкість до 19- ти, коли трохи прийшов до тями. Наздогнав якогось ветерана, за яким їхав мікроавтобус супроводу. Трохи перепочив в аеродинамічній тіні автобуса, а потім обігнав його. Вже мріяв побачити великі прапор 4-го КП. Кілька разів здалось, що ось вже вони! Але ні, це просто мешканці вивісили прапор в нашу підтримку. Нарешті дістався до 4-го КП. Кладу лігерад на землю та іду до столу, прошу дати щось поїсти. Беру кашу, там ще були помідори – смакота! Також випив чаю. Трошки послухав чутки про те, що когось зачепило автівкою, але з ним все гаразд. Так, пригадую, нас обганяла швидка з сиренами… Через 10 хвилин приїхав Микола на трайку, весь у багнюці. Я вже трохи оговтався і готовий рушати далі, зваблює той факт, що до фінішу всього 14 км. Уявляю на нашій місцевості, що це як до базару у Медведівці – раз плюнути. Але не зараз! Приїхав Єгор. Теж виснажений, але молодець, тримається! Рекомендую йому підкріпитися кашою. Він каже, що Юра поїхав вперед досить давно вже. Я стартую. Починаються підйоми. Сил вже майже нема. Але тут всі такі – йдемо на межі можливостей. Коли вже не можемо – збавляємо темп, трохи відпочиваємо на ходу і знову з останніх сил вперед! Видерся на черговій підйом, намагаюсь пригадати, скільки їх ще залишилось… Найважчим виявився затяжний підйом перед залізницею. На горизонті заправка, а сил вже нема. Позаду мене двоє гонщиків. Я стараюсь будь що не втратити позицію, але потім здаюсь, збавляю темп – хай доганяють, більше не можу! Через хвилину бачу, що вони не наближаються, мабуть такі ж виснажені… Нарешті видерся, тут поворот і попутний вітер – немає жодного гонщика. Починаю сумніватися, чи туди їду? Але бачу перед собою поїзд, пригадую, що він навіть на супутникових знімках є. Значить їду правильно. На рівнині розвиваю швидкість і відпочиваю. Скоро починаю бачити попереду інших гонщиків – значить точно їду правильно. Але з острахом згадую відео з минулого року – тут має бути ще один підйом, а за ним трамвайні рейки. Їх точно ще не було! Це мене лякає, бо сил вже нема. Ось і цей підйом. Минулого року тут мене ледь не збив чорний джип на мосту. Заздалегідь гальмую і раптом прямо поперед мене вискакує білий мікроавтобус. Нажаль камера не зафіксувала його номери. Якби я їхав трохи швидше то не встиг би загальмувати. Залишилось буквально пів метра до борту автівки. Проте виясняти стосунки немає часу, просто їду далі. Підйом виявився не таким страшним, але вилетіти на нього зходу, як це було минулого року на Магеланні – годі й мріяти. Мало не впав на рейках. Попереду вже досить близько бачу гонщиків, намагаюсь втриматися за ними, щоб не проскочити свій поворот. Нарешті і він. Тріумфально проїжджаю по горбатій доріжці і, нарешті, фінішна пряма! Я підняв руку в переможному оклику, перетинаючи фініш.Люди на фініші аплодують – це дійсно момент щастя і ПЕРЕМОГИ! Важкої перемоги.

Потім засмучуюсь результатом – 5 годин рівно…В минулому році було 4.09… Але перемога на цей раз була важкою і ціниться набагато вище, ніж торік. Потім була смачна уха, чай, шашлик (він за власний рахунок), грілися біля вогню, сушили одяг…А ввечері зібралися на вокзал, трохи посиділи з черкащанками у кафе, погрузилися у ті самі вагони, на яких приїхали сюди зранку. Провідники нас впізнали, навіть паспорти не перевіряли 🙂 Юра проїхав на півгодини швидше за мене – 4.30. Єгор за 5.15 – потенційний спортсмен, зараз йому лише 12 років.

Я, Єгор і Юра

Коля Білоцький

Кіровоградскі хлопці поздоровили мене з днем народження, і навіть подарували смачні подарунки! Дуже дякую вам! А про чай і тортик під Кіровоградом в 2013-му згадую з теплотою у серці!

А мене вразив трайк Білоцького. Хочу спробувати і собі зробити подібний, можливо на наступну Сотку. Така була складна Сотка! А тепер – до роботи! Дякую за увагу!   Фото: фініш лідерів Більше фото і відео шукайте тут:  http://www.bike.od.ua/forum/viewtopic.php?f=32&t=28532